— До Містечка йдете?
— Еге ж, — відповіла Чарівниця старечим хрипким голосом.
— Краще не йдіть, — порадив хлопець. — Учора на ринку спалили Чарівницю, і там ще й зараз Загарбники сидять. Не думаю, щоб ви їм сподобались…
— Чарівницю спалили? — спитала Опікунка, стискаючи руку своєї вихованки. — А що ж вона такого зробила? Якими чарами себе видала?
— Та наче зачарувала коня пана Бургомістра. Він, коли сідав на нього, то ногу зламав…
Дівчинка почула, що Чарівниця ледве помітно й приглушено полегшено зітхнула.
— Це справді, мабуть, була велика Чарівниця, — пробубоніла й прискорила крок. Коли вже вони вийшли з села, Дівчинка запитала:
— Ти не оплакуєш свою спалену Сестру?
— Оплакую в глибині душі, але не мою Сестру, а бідолашну безневинну жінку, — відповіла Чарівниця. — Мої Сестри таких дурниць не роблять і зовсім не прагнуть виставляти напоказ свій чарівний дар або розтринькувати його на те, щоб когось зурочити. Кінь Бургомістра, мабуть, просто перелякався, а тій бідній жінці, яка зазнала такої страшної смерті, не поталанило, що вона опинилась десь поряд. Однак мусимо бути обачні, бо це означає, що Загарбники не просто сидять у Містечку, а ще й прагнуть крові і винюхують Чарівниць там, де ними зовсім не пахне…
Перед Містечком, що вже виднілося на обрії, мандрівниці зупинилися трохи перепочити у затінку великого дерева.
— То ми справді не можемо це Містечко якось обійти? — спитала стривожено Дівчинка, поглядаючи на перші будинки Містечка.
— Тільки там, за Містечком, — єдиний у цих краях міст, по якому перейдемо річку. Вона дуже глибока й стрімка, тому інакше переправитись на другий берег нам не вдасться. Та я про дещо інше думаю: може, нам все-таки треба розділитися. Самотня мала жебрачка, така як ти, не має викликати ні в кого підозри. Зате ми обидві разом, ой-ой-ой… це саме те, чим вони цікавляться і чого шукають.
— Чому?
— Колись дізнаєшся. А тепер слухай сюди: зараз підеш далі сама і спробуєш якомога швидше пройти Містечко так, щоб тебе не помітили. Тільки не біжи, бо це одразу привертає увагу. Іди в міру швидко, а коли когось побачиш, зупиняйся і простягай руку, жебрай. Але не чекай, бо тобі й так нічого не дадуть — для цього вони надто вбогі, бідніші за селян. Йди одразу далі, а коли минеш Ринок, зверни донизу, в бік мосту через ріку. Перейди міст і тільки коли вже будеш далеко за Містечком, добре сховайся у кущах і чекай на мене. Коли мене не буде до заходу сонця, більше не чекай, йди до отієї гори, що видніється далеко на обрії. За нею побачиш наступну, а з її вершини легко побачиш дикі краї, де ніхто не живе і які ти вже знаєш. Біля підніжжя найвищої з Високих Гір, серед старезних руїн, нас чекатиме наша третя Сестра.
— А якщо тобі буде потрібна допомога? — спитала Дівчинка. — Раптом так станеться, що тільки я зможу тобі допомогти?
Чарівниця гірко засміялася:
— Якщо я сама, справжня Чарівниця, не врятуюся, то як ти мені можеш допомогти? Із Зірками поговориш?!
— Можеш глузувати, якщо тобі це до вподоби, — буркнула гнівно її вихованка і різко підхопилась. — Якщо ти так хочеш, то я вже йду…
Дівчинка хутко пішла вперед і за мить зникла з очей Чарівниці за першим поворотом дороги, що вилася серед дерев. Чарівниця підвелася і поволі пішла слідом за нею, волочачи ноги і згорбившись. Виглядала вона безпорадною бабусею, що загубилася на дорогах Імперії, — підстаркувата самотня жебрачка. Проте час до часу вона наддавала ходи, щоб не згубити з очей невеличкої стрункої фігурки у пошарпаному бурому плащі, у каптурі на голівці, що віддалялася все швидше. Незабаром дівчинка увійшла в передмістя.
Так вони обидві йшли на безпечній віддалі, крадькома поглядаючи одна на одну. Вулиці Містечка були майже порожні. Видно, вражені жорстокістю вчорашньої страти, мешканці воліли поховатися у своїх домівках.
— Тим гірше для нас, — подумала Чарівниця. — Тим швидше нас помітять.
Загарбники снували вулицями ніби без діла, знудьговані й сонні. Але навіть так вони, здавалось, були втіленням небезпеки. Їхні здоровенні вороні коні, припнуті біля Ратуші, неспокійно били копитами, а лискуча збруя сліпила очі. Їх було багато, так багато, що годі було прошмигнути непомітно. Дівчинка йшла швидко, схиливши голову, крадучись майже під самими стінами кам’яниць, так ніби хотіла втиснутись у їхню сіру поверхню.
— Агов, мала чарівнице! — гаркнув раптом, глумливо зареготавши, один з озброєних вояків і кінчиком довгого залізного меча зачепив краєчок плаща втікачки. — Куди це ти так мчиш? Кого надумала зачарувати?