— Приклади вухо до Матері-Землі й слухай…
Панянка вчинила, як було велено. Вперше у житті її слух так витончився, що вона почула, як тяжко зітхає Мати-Земля, почула її повільну, прастару мову, старішу за мову всіх живих істот, почула радість, з якою земля давала життя — травами, кущами, квітами, деревами. Також Панянка почула сріблясту мову водяних жил під шкірою землі, підземних потоків. Почула, з якими зусиллями продираються розгалужені корені між твердим груддям землі. Почула тихе шарудіння кротів, що рили свої підземні коридори.
— Там все живе, — вигукнула з радісним подивом.
— Так. Живе, сильне, вільне. Вільніше за нас, — зауважила Чарівниця.
Тож відтоді, як тільки випадала нагода, Чарівниця вчила Панянку, як слід шанувати Матір-Природу. Пояснювала їй, що лише життя у злагоді й гармонії з Нею дає людям щастя і добробут. А всі невдачі починаються з порушення цієї гармонії. Спроби знищити або змінити Матір-Природу приносять роду людському самі поразки.
— Люди у своїй зарозумілості, почутті сили та впевненості у своєму розумі й високо розвиненій техніці прагнуть змінювати Матір-Природу. Хочуть підкорити її. Намагаються змінювати течії річок, вирубувати ліси, висушувати болота, — вела далі Чарівниця. — Минає час, і виявляється, що все це тільки зашкодило. Люди забули, що вони — лише крихітна частка Матері-Природи, а не Вона — частка їхня. А якщо так, то вони мають їй підпорядковуватися, а не вона їм…
Завдяки Чарівниці Панянка почала ступати серед трав так, щоб не завдати шкоди розгалуженим мурашиним шляхам, щоб не розтоптати дощового черв’яка, не розчавити слимака, не придушити ногою квітку, що тільки-но проросла. Панянка й сама не помітила, коли перестала бездумно обривати тоненькі гілочки кущів, відучилася завдавати ран деревам, обдираючи з них смужки кори. Вимітаючи павутиння з кутка кімнати, вона спершу виносила павука надвір.
Одного дня вихованка й Опікунка розпочали довгі походи на поля. А там, присівши у густих кущах, спостерігали за щоденними заняттями Селян. Панянка спершу дивувалася: хоча на небі пражило сонце й піт стікав по втомлених обличчях людей, вони не полишали своєї праці, а й далі орали Землю-Матір, висівали в неї золотисті зерна, щоб потім, у серпневій спеці, поглядаючи з острахом у передгрозове небо, поквапно збирати врожай. Отак Панянка почала пізнавати сенс найтяжчої людської праці та її радості. Проте, не працюючи сама, не могла цього вповні збагнути.
— І це вони так щороку?.. Весь час те саме? І їм не обридне? Кажеш, що їм не може обриднути… І що вони любили би свою працю, якби її плоди належали їм. Але ж вони не їм належать, а насамперед Загарбникам…
Одного дня, коли вже западали літні сутінки, Селяни випростали втомлені спини і повсідалися навколо невеличкого багаття. За мить до Чарівниці і Панянки, що чаїлися в кущах, долинула тиха, чудернацька мелодія, яка легко лягала на слух.
— Пісня Єдина? — шепнула Панянка, а Чарівниця мовчки кивнула головою.
Слова Пісні, сповнені гідності, хоча й меланхолійні й пронизані якоюсь потаємною журбою, лилися серед щойно вив’язаних снопів, поставлених півколом. А вогонь роз’яснював втомлені, але напрочуд урочисті обличчя Селян:
Невиразні, туманні, як дим багаття, що спершу густий, а потім розпливається по полях ріденькою, ледве вловимою імлою, — слова Пісні долинали до Панянки:
Слова ставали все невиразнішими й тихішими. Голови декого з Селян хилились на груди, немовби вони задрімали, і ось тільки невеличка дрібна Селянка співала сама тоненьким голоском, а вітер, що раптово зірвався, розпорошував слова Пісні темними полями. До Панянки, що напружено дослухалася до співу, тепер долинали вже тільки уривки Пісні: