— Ні, я ніколи не була багата, — прошепотіла Панянка. — Може, колись буду?
— Багата ти була би тільки тоді, якби твої батьки пішли на службу до Загарбників, — сказала Аґна і відразу пошепки додала: — Мої батьки їх ненавидять, і тому в нас тільки оцих шестеро овечок — і все. Навіть корови у нас нема. Війт забрав. А ти оце тільки що казала «вона». Про свою маму ти, мабуть, так не сказала би.
— Ні. Вона це… це моя тітка. Мама померла.
— Ой ти бідолашна. А хочеш, дам тобі шматок хліба?
— Ні, дякую, я не голодна.
— Я тобі заздрю. Я майже весь час голодна, — зітхнула Аґна. — Але зараз спечу кілька картоплин. Хочеш?
— Я ніколи такого не їла, — мовила Панянка.
— Ну то зараз побачиш, яка це смакота. Тільки допоможи мені…
Аґна навчила Панянку, як класти картоплю у жар, коли вогонь уже догорить. Тепер обидві дівчинки балакали й чекали, коли ж картопля спечеться. Панянка про себе говорити не хотіла, Аґна ж охоче розповідала їй про своє життя. Зі слів дівчинки виходило, що воно вбоге й тяжке — робота з ранку до ночі, а нажите важкою працею забирав війт для Загарбників. І попри це все Панянка заздрила Аґні. Заздрила, що в неї є справжня мати, батько, брати, дім, сповнений гамору, життя і любові. Усвідомила, що вона, Панянка, завжди була сама, тільки з однією з Чарівниць. І ніколи не знала материнської чи батьківської любові, дружби ровесників, доброзичливості сусідів. Коли з’являлись інші люди, це означало лише одне — треба тікати. І раптом завдяки Аґні Панянка вперше в житті усвідомила, що незвичайність її Долі — а вона колись так цим пишалася — не завжди приємна. Особливо тоді, коли перебуваючи так близько від людей, майже у самому Селі, вона все одно чужа для них.
Коли дівчатка вже з’їли картоплю, Панянка вирішила, що треба повертатись додому, щоб не викликати підозри у пильної Чарівниці.
— А приходь сюди завтра, — запропонувала Аґна. — Я тут буду о цій же порі. Пограємось?
— Прийду, — пообіцяла Панянка, і дала собі слово, що не розповість Чарівниці про цю зустріч. Бо їй не хотілося нікуди тікати. Вона прагнула ще раз зустрітися зі своєю ровесницею і далі слухати її оповіді про життя у Селі. А ще вона хотіла гратися, хоча й не знала, що це. Але в той же час була певна: щось дуже приємне.
— Де ти була так довго? — поцікавилась Чарівниця, коли Панянка повернулась, і та, відвернувши голову, щоб Опікунка нічого не могла прочитати з її обличчя й очей, спокійно відповіла:
— Я спостерігала за кротами, отам на лузі, недалеко від нас…
Чарівниця кивнула головою і заспокоїлась.
Отож назавтра Панянка без найменших перешкод знову подалася на віддалене пасовисько. Аґна зустріла її радісно. Вона знала всіх дівчаток у Селі, тож це нове знайомство дуже її тішило. Їй не заважало, що Панянка не хоче нічого розповідати про себе. Вирішила, що, мабуть, їй нема чого цікавого розповісти. А погратися можна було й удвох. Аґна навчила Панянку грати у квача, навчила її шукати чотирилисну конюшину й ворожити на ній, і пускати в озерці маленькі човники з кори.
Кілька днів Панянка, ховаючись від Чарівниці, приходила на пасовисько, і вперше відчула дивовижний, неповторний смак гри з ровесницею. Це було чудове відчуття, і Панянка була готова багато віддати, аби це щастя тривало й далі. Отож одного дня, коли дівчатка вже десь з годину бавились, побачила нудьгу на обличчі Аґни, занепокоїлась:
— Що сталося? — спитала.
— Та не знаю, що б нам іще зробити, — стенула плечима Аґна. — Якби були ще інші дівчата, можна було би в піжмурки пограти, а вдвох воно нудно. У квача мені вже грати набридло, у ставку не покупаєшся, бо надто холодно, і я вже все тобі розповіла, що можна було розповісти. А ти нічого розповідати не вмієш. Шкода, що в нас немає м’яча…
— Я зроблю м’яча, — заявила завзято Панянка.
— Ой, ти хочеш зробити м’яч із ганчір’я? Щось таке? — зневажливо мовила Аґна. — Не хочу. Я думала про справжнього м’яча. Якби ти тільки знала, який гарний м’ячик у війтової дочки! Ґумовий, весь червоний, і на ньому зелено-білі квіти! Я нічого не бачила гарнішого за цей м’яч…
Панянка, недовго думаючи, підняла з трави невеличкий камінчик, й підкинула догори. Камінь спав на землю… м’ячем, що вигравав усіма барвами веселки. Він високо підскочив кілька разів і врешті упав на землю Аґні прямо під ноги. Аґна аж нетямилась від подиву:
— Ох!.. це щось неймовірне! Як ти це зробила? Чарами чи що? Давай, будемо кидати м’яча одна одній!
Дівчатка довго гралися м’ячем, що літав від однієї до другої, як барвистий птах. На прощання Панянка подарувала м’яч Аґні.