Того вечора, коли Чарівниця розпалювала вогнище у грубці, в двері їхнього дому хтось постукав. Тихо й обережно. Але все одно на засмаглому обличчі Чарівниці промайнула хмарка неспокою. А у Панянки душа сховалась у п’ятах. Нутром відчула, що ці несподівані відвідини пов’язані з її забороненою дружбою.
Чарівниця відчинила двері — і до хати зайшов присадкуватий, вже трохи сивий Селянин. У руці тримав м’яча.
— Доброго здоров’я, — озвався несміливо. — Не хотів я вас турбувати, та й не знав, що тут хтось живе, але… Певно, це ваше, — показав на м’яч.
Панянка кинула оком на Чарівницю, зрозуміла, що та вже все знає, і її личко застигло від гніву й страху.
— Якщо по правді, то моя Аґна каже, Панянка їй подарувала ось це, але я волів би, щоб у нас удома цього не було, — вів далі Селянин. — Ні в кого у Селі немає такого гарного м’яча, тільки у війтової дочки, і я так собі думаю, що війт відразу зауважив би. Ну, й крім того, це не звичайний м’яч…
Обличчя Чарівниці все більше й більше похмурніло.
— За такого м’яча можна і до в’язниці потрапити. Або й на вогнище, — закінчив чоловік пошепки.
— Дякую, — тільки й мовила Чарівниця, — забираючи у нього м’яч.
— Це ще не все, — продовжив Селянин, незграбно переминаючись з ноги на ногу. — Я би на вашому місці пішов собі геть звідси і не барився би. Аґна — ще дитина, і не знати, кому вона що розпатякає, самі розумієте, правда?.. Я би не хотів, щоб вас, саме вас якесь лихо спіткало через нас. У нас ціле Село таких, як ви, шанує. І хтозна, може, ви ще інакші, ніж я думаю… може, ви… самі знаєте хто, правда? І я цілим серцем хотів би вам допомогти, але єдине, що можу, — порадити вам тікати. Наш війт у всьому Загарбників слухає, тож краще нехай вас тут не буде, коли якісь чутки дійдуть до його вух…
— Ви добра і мудра людина, — прошепотіла Чарівниця. — У нагороду візьміть оцей золотий гріш. Хай він вам трохи допоможе у вашій нужді. З ним проживете по-людськи рік, а то й більше.
— Я сюди не задля грошей прийшов! — обурився Селянин, але коли Чарівниця всунула йому монету в руку, радість розіллялася по його лиці.
— Хай вас Бог благословить, — мовив на прощання і швидко вийшов.
Панянка мовчки очікувала докорів, але коли підняла очі на Опікунку, та дивилась на неї лише з жалісним смутком:
— Ти сумуєш за людьми, — шепнула. — Я тебе дуже добре розумію. Але ми поки що мусимо їх уникати. Не переймайся, врешті-решт ти зустрінешся з ними, і хай то буде добра зустріч.
Удосвіта вони покинули свою оселю. А коли Село вже майже зникло з їхніх очей, Панянка обернулась і кинула останній погляд на місце, де вона вперше відчула дивовижний смак дружби з іншою людиною.
Розділ 11
Уже вечоріло, коли Чарівниця з Панянкою нарешті добрались до Лісу. Лише там вони зітхнули з полегшею. У Лісі завжди почувалися в безпеці, тут не могли з’явитися непрошені гості.
Уже сотні років уся природа давнього Великого Королівства наче змовилася проти Загарбників. Рікам подобалося несподівано розіллятися так, щоб залити дороги, по яких досі можна було їздити. Невеличкі болітця раптом розширювалися, погрожуючи затягнути у свої глибини кожного, хто б до них наблизився. Але найбільше збунтувалися ліси. Оті самі Великі Ліси давнього Великого Королівства, які Загарбники збирались дощенту вирубати, аби будувати з колод свої житла і палити поліна у вогнищах.
Великі Ліси були особливою гордістю роду Люілів, і ніхто у всьому королівстві не мав права їх рубати або нищити без дозволу короля. Загарбники ніскілечки не цінували того, чим можна було би одразу скористатися. Отож, озброївшись величезними сокирами, вони почали вдиратись у Ліси навалами. І тоді Ліси збунтувались. Могутні дуби розгортали свої крони, і в затінку під ними ставало темно й моторошно, і навіть підходити до них було страшно. Буки, в’язи, сосни і смереки викручували свої корені так, що люди раптом спотикалися і падали на безпечній начебто стежці. Розлючені корені тут же впивалися непроханим гостям у волосся або хапали за ноги. Лісові птахи й звірята, побачивши чужих, змінювали свої голоси — і навіть жайворонок зловісно ухкав, наче пугач, а ведмідь страхітливо ревів. Однак найбільше розважалися стриги і літавиці, що зазвичай ховалися від людських очей. Проте, коли в Ліс наважувались в’їхати Загарбники, вони кидали свої болота, мочарі, спорохнявілі дупла і зі зловісним хихотінням, прибравши жахливої подоби, тут як тут з’являлись перед зайдами. Ба, траплялося навіть, що упирі, неохоче, щоправда, допомагали своїм далеким родичкам стригам і виходили на землю, хоча й ненадовго, зі свого Підземного Царства, зненацька перегороджуючи дорогу нахабам. Дерева, зрубані сокирами — майже завжди — падаючи, несподівано змінювали напрямок і привалювали своїм тягарем убивць лісу. Коли розлючені Загарбники вирішили, що поспалюють Ліси, то їм самим рідко вдавалося врятуватись від вогню, бо лихий вітер спрямовував його не в глибину Лісу, а на самих Загарбників. Несподіваний дощ, що брався не знати звідки, відразу гасив пожежу. Отож нічого дивного, що Загарбники дуже швидко дали Лісам спокій і вже більше не намагались туди потикатись. Не підкорившись Загарбникам, Ліси здобули перемогу і стали останніми острівцями свободи.