— Але чому?! Чому?! Чому?! — кричала Панянка, б’ючи кулачками об підлогу, хоч і мала руки в ранах.
— Ти вже вивчила, хто така Мати-Природа, як її шанувати й дорожити нею, як не ламати її Святих Законів. Тепер знатимеш, що таке Природа Людини, як її розуміти й поважати.
— Невже ти хочеш сказати, що я маю поважати цих принижених, зацькованих, як звірі, людей? — вигукнула обурено Панянка. — Як звірі? Та що я кажу? У кожної тварини більше гідності, ніж у будь-кого з цих людських істот, яких я бачила над річкою! Будь-яка миша, стонога чи дощовий черв’як варті більшої поваги, ніж вони всі, разом взяті. І цих людей я маю поважати! Я, що можу розмовляти із Зірками? Я, що можу перетворювати шишки на рудих лисенят і навпаки? Я, що вмію читати чужі думки? Я, що можу кожного Загарбника перетворити на кабана — і хай собі рохкає?! Я маю їх поважати?!
— Так. Саме ти. Не хтось інший, а ти, — спокійно відповіла Опікунка й заплющила очі. Вже за мить Панянка почула її спокійне, глибоке дихання. Сама ж вона довго не могла заснути.
Думки, як весняна гроза, бушували в ній. Роєм роїлось безліч думок і шалених відчуттів, що цілком виключали одне одного. В очах Панянки стояли сльози болю за дитину, яку на смерть привалила тяжка брила — і сльози люті, бо чоловік, що стояв поруч, вдав, ніби нічого не трапилося, — аби тільки не привернути до себе уваги Загарбника. Її охоплювала шалена лють, коли вона думала про людей, які видирали одне в одного хліб. Огортав сповнений смутку подив, коли вона пригадала бабусю, що ділилася своїм окрайцем з внучкою.
Однак почуття зневаги переважало. Глибокої, безмежної зневаги до покірних, переляканих людей-рабів.
— Мої співвітчизники, — прошепотіла злісно. — Ох, як же далеко їм до королівської гордості орла чи сповненої гідності сили ведмедя! І до невеличкої, але справжньої незалежності горобця їм також далеко. Дурні, тупі люди…
З такими думками Панянка нарешті заснула — на нужденній чужій постелі, де ще вчора лежала чиясь голова — а сьогодні ця людина була мертва.
— …віддаючи життя за Пісню Єдину? — пробурмотіла крізь сон. І вже не могла зрозуміти зв’язку між цими всіма такими суперечливими образами.
А Чарівниця, яка начебто спала глибоким сном, пильно стежила за потоком її бурхливих думок і міркувала про те, куди ж цей потік потече.
Розділ 12
У центрі колишнього Великого Королівства, у самому його серці, лежала Арджана — столиця країни. Кількасот років тому, коли ще її не підкорили дикі племена Урґха, це було одне з найпрекрасніших міст на землі. Численні сади, фонтани, чарівні невеличкі палаци й високі витончені кам’яниці, храми й просторі майдани, всі в квітах — життя буяло тут від світанку до пізньої ночі. З усіх усюд чотирма дорогами, що вели до Арджани, сюди щодня прибували люди: купці з Далеких Країв, гості з чужих, далеких держав і громадяни Великого Королівства, для яких проща до Арджани була щорічним обов’язком. А кожен прибулий відразу прямував до прекрасного Королівського Палацу, куди ніхто не забороняв заходити. Кожен міг поклонитися королеві, а часом, коли в Палаці було не дуже багато прибулих, потиснути йому руку й побалакати. Нічого дивного, Королівський Палац був у самому центрі міста, на величезному Палацовому майдані, який ніхто ніколи не охороняв. Усередину палацу можна було зайти через кілька десятків дверей, біля яких зрідка лишень стояли королівські стражники, та й то радше для краси.
Коли Загарбники підкорили Велике Королівство і вторглися до столиці, їхній володар, дикий і жорстокий Урґх (що назвав себе тоді Урґхом Першим, Тим, що Переміг), відразу вирішив зайняти Королівський Палац. Але вже перша ніч нагнала на нього страху. Лежачи у величезному ложі, він крутився з боку на бік, страждаючи від безсоння, і прислухався до кроків. Йому здавалось, що він чує їх тисячі. Тисячі кроків тисяч людей, що вривалися до Палацу через кілька десятків завжди відчинених дверей. Ясний, наповнений сонцем, чудовий Королівський Палац видався Урґхові найстрашнішим на світі місцем. Небезпечним місцем, яке не можна як слід устерегти. Бо ж надто багато воїнів мали би неустанно стояти на чатах біля кількох десятків постійно відчинених дверей, щоб Урґхові трохи полегшало. А воїни були потрібні для інших справ: треба було захопити решту країни, заволодіти кожним закутком, за винятком хіба що Пустелі. У Пустелі — про що знали у цілому світі, а не лише у Великому Королівстві, — нічого було захоплювати й грабувати. Там жив тільки самотній і вбогий Пустельник, що молився і лікував хворих. І йому, зрештою, було байдуже, чи він лікує мешканців Великого Королівства, прибульців із чужих країв, чи навіть диких солдатів Урґха Першого. Для Пустельника мали значення лише недуга й одужання, життя і смерть. І вони, лише вони, визначали всі відмінності між людьми.