Біля фабрик звели такі-сякі бараки — щоби полонені, поневолені робітники недалеко мусили добиратись на місце роботи, де вони гарували з ранку до ночі. Війти, яких попризначали Загарбники, відбирали весь урожай, вирощений селянами, залишаючи їм лише стільки, щоб ті не сконали з голоду. Тільки Лісів не вдалося вирубати — бо лише вони зуміли дати належну відсіч варварам. Більшість озер і рік було отруєно, бо Загарбники перетворили їх на смітники — для відходів із фабрик та шахт.
…хибно було би стверджувати, що Загарбники захопили Велике Королівство, зовсім не проллявши крові. Піддані короля Люіля XXIV, позбавлені зброї, бились із ворогом чим могли і як уміли. Але вміли вони небагато — бо ж ніхто не вчив їх бойових мистецтв, а їхнім символічним дерев’яним мечам далеко було до справжньої зброї. Ворогам, закутим у залізні обладунки, вони спершу могли протиставити лише голі кулаки. Пізніше, кілька разів за сімсот років, вони намагалися розпочинати проти лютого Урґха та його наступників повстання й бунти — однак їх завжди швидко й криваво придушували. Останнє повстання відбулося сто п’ятдесят років тому — тоді було страчено понад двадцять тисяч повстанців та їхніх родин. І вже півтора століття у країні стояла мертва — на перший погляд — тиша. Здавалося, що уярмлені мешканці остаточно підкорилися трьом останнім Урґхам, що правили особливо жорстоко, — XI, XII, і нинішньому XIII. Ці правителі не чекали, поки хтось розпочне повстання. Притлумлювали все, схоже на бунт, там, де ним взагалі не пахло, і карали смертю, не зважаючи на міру провини. Досить було однієї підозри, одного доносу чи навіть свавільного бажання когось із Загарбників відрубати голову підданому, зазіхнувши на його хату чи дружину, або задля власної примхи, бо раби не так дивляться, як належить.
А погляди підданих все більше були не до смаку поплічникам Урґха XIII і йому самому, навіть якщо у них не було нічого іншого, крім страху. Загарбникам досить було пам’ятати про те, що країною гуляє Пісня Єдина — і це не давало їм вночі склепити очей.
Якщо барони й вояки Урґха XII спали відносно спокійно і слова Пісні викликали у них щонайбільше гнів, а не страх, то слуги Урґха XIII все частіше повторювали її собі в неспокійних і навіть ніби переляканих думках.
Перших кілька куплетів цієї сумної пророчої Пісні начебто не мали особливого значення. Вони лишень нагадували, чим же було Велике Королівство, поки його не завоювали, яке воно було прекрасне, багате й вільне. Бо ж про це всі знали. Зрештою, саме тому Урґх І напав на нього. Ці слова не викликали у Загарбників страху. Вони навпаки відчували гордість: мовляв, аж таку могутню імперію їм вдалося підкорити. Так само не страшні були ще кілька наступних куплетів. Бо ж там прославлялась їхня могутня зброя. Там співалося проте, що Урґх І та його славні воїни заввиграшки захопили Імперію Люілів і стали її владарями. Всі страхи починались тоді, коли звучали ось такі слова:
Ці слова були все химерніші, загадковіші, незбагненніші — й викликали все більший страх. У замку Урґха XIII над ними ламали голови мало що не від початку панування володаря. Бо ж це за його життя мало минути сім сотень сім десятків і сім літ — тобто сімсот сімдесят сім років від Дня Жаху, дня Завоювання Великого Королівства. І тому Урґх XII, батько нинішнього володаря, панував спокійно і навіть злісно реготав, поглядаючи на свого ще малолітнього наступника і єдиного сина:
— Не я буду над цим ламати голову, мій синашу! Не я! Це не мій страх буде, а твій, то ж нехай тебе хвилює, скільки там правди у тих дурних словах, бо поки там якісь із них збудуться, мене і так вже не буде на цьому світі…
Питання «скільки там правди у тих дурних словах» ставало все нагальніше. Провіщені у Пісні Єдиній сімсот сімдесят років мали вже невдовзі минути — рівно за три роки. Або чотири. Хтось казав, що за три, хтось — за чотири, але це не мало особливого значення: рік туди, рік сюди. Так чи інакше, світ Урґха мав розвалитись, а Імперія повернутись у руки законних правителів.
І сьогодні також Урґх XIII, майже так само, як щодня, великими кроками міряв свою світлицю у Замку, випльовуючи з себе гнівні слова:
— …я ж казав, що це тільки астролог з’ясує. Астролог, маг або Чарівниця! І я вимагаю, щоб когось із них врешті привели перед моє ясне лице! Когось, хто розтовкмачить слова цієї триклятої Пісні й визначить, наскільки вони правдиві!