— Рости, хлопче, рости їм на шкоду…
Вона радше прочитала ці слова з його думок, аніж з руху губ, але знала, що не йдеться тут саме про неї. Адже всі старші люди думали, що якщо навіть не за їхнього життя, то за життя їхніх синів та внуків — так як співається у Пісні — у лихій долі рабів настане переміна. Кожному з цих молоденьких хлопців і кожній з дівчат тоді знадобиться чимало сил, щоб відбудувати зруйновану країну.
Панянка відкусила шматок хліба і в цю мить почула крик. Голосний і відчайдушний. Таким криком кричать тоді, коли біду годі відвернути. Оглянулася і побачила, що з високої стрімкої стіни каменоломні котяться велетенські брили, і саме туди, де сиділа вона у гурті інших дітей. Глянула на тих, що кричали, — вони стояли зблідлі, втупившись у кам’яну лавину, й не рухалися. Нібито готові були відразу втікати, і водночас закам’яніли від жаху. Глухий сильний гуркіт каменів, що котились додолу, наближався з кожною миттю, і видно було, що куди б не відбігла жменька наймолодших робітників, — камені наздоженуть. Панянка зблідла, стала як вкопана, гарячково шукаючи в пам’яті якесь закляття, яке могло би зупинити страхітливу лавину, що несла їй та її товаришам кам’яну смерть. Однак такого закляття вона не знала, а камені котилися все швидше…
…наглядачі вирячили очі, не так перелякані неминучою трагедією, а радше зацікавлено, на всяк випадок відвівши своїх коней на безпечну віддаль.
Але в ту мить, коли кам’яний каскад, що котився вниз із несамовитим гуркотом, уже мав би упасти на дитину, яка стояла найближче, кам’яні брили… застигли нерухомо. Усі. Кілька десятків могутніх каменюк у найнеймовірніший, найдивовижніший спосіб завмерли на узбіччі гори — і тільки їхнє легеньке, майже непомітне тремтіння свідчило, що вони щойно мчали на шаленій швидкості, та зненацька, не з власної волі, зупинились на півдорозі. Це було справжнє чудо або…
— Тікайте, — почувся знайомий голос, і Панянка побачила Чарівницю, що стояла навпроти кам’яної лавини, широко розпростерши руки. — Тікайте, бо я їх довго так не втримаю!
Від її долонь до гігантських брил тягнулись ледве помітні сріблясті ниточки, флюїди магічної сили. Панянка інстинктивно припала до Чарівниці. Однак Опікунка нетерплячим і шпарким рухом відштовхнула її від себе і звідти, куди мали падати камені. Вони знову легенько затремтіли. І раптом всі кинулись тікати. А коли вже жодної живої душі не лишилось у небезпечному місці, Чарівниця опустила руки, і камені знову покотились додолу, ніби й нічого не трапилося, ніби оце щойно вони не застигали у своєму шаленому бігу. Скотилися з гуркотом до гирла річки і завмерли — тепер вже без втручання надприродних сил.
Натовпом прокотився тихий, а далі все гучніший стогін здивування й полегшення. Зате чорні наглядачі на величезних конях вражено залементували.
— Схопити її! — голосно заверещав один із них. За кілька секунд Чарівницю й Панянку, що притиснулась до неї, оточило шестеро вершників з довжелезними канчуками в руках.
— Відьма! Відьма!.. — захихотів радісно їхній ватаг. — Нарешті потрапила нам до рук справжня, найсправжнісінька відьма!
— О пане, цей хлопець Кісбе тут ні при чім, — поспішно прошепотіла Чарівниця, покірно згинаючи спину. Проте — о диво — батіг на неї не опустився. В очах Загарбників до задоволення від того, що вони схопили-таки Чарівницю, домішувався побожний переляк. Адже — вони самі в цьому пересвідчились — це була справжня Чарівниця. Вони боялись її магічного дару і хоча й оточили жінку, все одно Чарівниця видавалась їм страшною. Тим більше щойно вона засвідчила свою величезну силу.
— Пане, відпусти цього хлопчака, — просила далі Чарівниця. — Я його не знаю. Він перелякався і підбіг до мене. Дозволь йому повернутись до рідних.
Ватаг, здається, завагався на якусь мить. Коли помахом руки він наказав відірвати хлопця від Чарівниці й відпустити — невеличкий худий обшарпаний чоловічок із натовпу, запобігливо кланяючись, пролебедів:
— Ой, паночку, не вір цій відьмі. Цей хлопчисько нетутешній і прибув сюди разом із нею. Я це дуже добре пам’ятаю. Напевно, це її помічник. І не забудь, пане, що я був тобі вірний!
Юрма, що спостерігала за цим, безсловесно загойдалась і завирувала. Маленький чоловічок розпачливо обвів поглядом своїх сусідів і додав благально:
— …моя дружина й діти з голоду помирають…
Натовп тяжко зітхнув зітханням милосердя й зневаги. Чарівниця зиркнула на чоловічка і блиском сірих очей та легенькою усмішкою вузьких уст дала йому знати, що вона його прощає. Лише Панянка дивилась на донощика зі зневагою й ненавистю. Ватаг Загарбників лунко засміявся і, кинувши невеличкому чоловічкові дрібну монету, крикнув: