— Дякуємо, тобі Уймкс, і тобі також, брате-щуре, — мовила Чарівниця. — Хтозна, може, ми й вигадаємо, як врятуватись. Трохи часу ми ще маємо…
— …навіть цілком чимало, — додала щуриха. — З того, що я почула, зараз до Урґха вирушить на коні посланець, аби повідомити його про те, що сталося, і спитати, що з вами зробити. Перш ніж посланець повернеться з відповіддю, напевно, мине ця ніч, а може, й ранок. Але тоді вже не буде вам порятунку.
— Дякую вам ще раз, — спокійно відповіла Чарівниця. — Залиште тепер нас самих, щоб ми могли подумати про нашу долю і про шанси на втечу.
— Нічого ви не вигадаєте, — покрутила голівкою щуриха. — Стіни цього льоху товсті і його добре стережуть. А ми не зможемо вам допомогти. Однак бажаємо вам щастя. Заглянемо ще сюди на світанку, щоб із вами попрощатись. Ручусь головою, ви ще тут будете.
Чарівниця знову сіла у своєму кутку й глибоко замислилась. Панянка якийсь час спостерігала за нею з надією, але оскільки Опікунка не звертала на дівчинку уваги, поринула у власні невеселі думки. Ще ніколи в її майже шістнадцятилітньому житті небезпека не була така близька.
Розділ 15
Посланець на баскому коні мчав дорогами й бездоріжжями давнього Великого Королівства, аби якнайшвидше добратись до Арджани. Була вже друга ночі, коли виснажений вершник доскакав туди, де починались нетрі, що захопили руїни давньої столиці. Тут він звернув у бік замку-фортеці, що височів на узбіччі скелистої гори. Перш ніж опустився розвідний міст, посланець прокричав на другий бік глибокого, наповненого водою рову: «Сила Урґха», і під тупіт кінських копит подолав останню перешкоду. Гасло, яке змінювалось майже щовечора, стало обов’язковим лише рік тому, коли підозріливість і переляк володаря імперії Урґха XIII зросли, бо День Визволення, який провіщала Пісня Єдина, наближався. Урґх, не відаючи, коли і як надійде ота Загроза з Пісні, подвоїв сторожу при брамі, наказав замковій гвардії не відступати ні на крок від своєї особи і запровадив при виході й вході до Замку обов’язкові гасла, які змінювались щоночі.
Коли прибув кінний посланець, Урґх XIII не спав. На відміну від своїх попередників на троні Імперії, які засинали, щойно поклавши голову на подушку, останній з Урґхів страждав від хворобливого безсоння. Міряючи широкими кроками опочивальню, ніч за ніччю він проклинав своїх предків, великих Урґхів усіх дванадцяти поколінь за те, що саме він, тринадцятий нащадок, народився такої фатальної пори. Він, Урґх, прийшов на світ у час Пророцтва, про яке йшлося у Пісні Єдиній. Всі його попередники, слухаючи її слова, здригались, карали смертю тих, що в неї вірили, палили на багаттях Чарівниць, справжніх і несправжніх — але спали спокійно. Адже не за їхнього життя мала сповнитись пророча Пісня. Бо ж прикметна, дивовижна риса племені Загарбників — жити нинішнім днем і не морочити собі голови майбутнім.
Урґх XIII чудово пам’ятав день смерті свого батька. Знову перед його очима постав він сам, хлопчисько кільканадцяти років, і закутий в обладунок могутній Урґх XII. До кінця, до самої смерті він не дозволяв зняти з себе зброї і вмирав стоячи, опертий на свого меча.
— Я був вояком, і вояком помру, — ревів він до своїх слуг, коли вони намарно намовляли його скинути з себе незручні сталеві лати й лягти на ложі. Була зима, у каміні палахкотів вогонь, пурпурові відблиски його відбивались від золотистого панцира володаря.