— Остання така спокійна і гарна смерть у нашому роду! — раптом засміявся Урґх XII посинілими губами. — У тебе, мій малий, не буде ні спокійного життя, ані такої гарної смерті у власних покоях біля теплого каміна. Тебе вб’є Пісня Єдина, бо ж її було написано саме для тебе. Що ж, мій хлопче, тобі не поталанило. Сімсот сімдесят сім років, відколи ми захопили Велике Королівство, мине якраз за твого панування. І якщо ця проклята Пісня не помиляється, якщо це справді пророча Пісня… ха! мій хлопче, тяжка доля на тебе чекає!
Сміх завмер у нього на устах, і голова раптом опала на груди. Урґх XII сконав, передавши спадщину синові. Спадщину, над якою тяжіло пророцтво Пісні, складеної не знати коли й не знати ким. Пісні, що мала сповнитись за часів останнього з володарів-Урґхів, Урґха XIII. Ні, Урґх XII не сміявся з сина і не тішився з нещастя, яке мало випасти на його голову. Просто, як і всі Урґхи, він не вмів нікому співчувати і вважав, що кожен має сам гідно протистояти своїй долі. Бо ж неминуче є Неминучим.
…але власне тому Урґх XIII не міг спати і ходив ночами по своїй опочивальні, розмірковуючи над тим, як зарадити Неминучому. Але нічого не наміркував. Ані він, ані його радники, ані навіть найхитріший з них, зрадник і запроданець Буду. Єдине, на що Урґх був спроможний, — подвоювати варту навколо власної особи і збільшувати військо, запихаючи туди всіх своїх підданих. Тому воно було наймогутніше з усіх у цілій восьмивіковій історії його роду на поневоленій землі. Ба, це було військо у багато разів більше за те, що завоювало країну! До його лав не належали хіба що колишні громадяни Великого Королівства, та й то не всі. Адже було багато зрадників, як Буду, що йшли на службу до нових Урґхів. Дехто з них із покоління в покоління залишався слугою володарів-чужинців, примудрившись навіть забути, якого вони роду. Це могли підтвердити лише таємні документи у Замку в Арджані — там було записано, хто вони такі насправді.
— Пане, прибув посланець, — обірвав нічні розмисли короля піднесений голос Буду. — Він приніс вісті, які, може, тебе зацікавлять, а може, навіть, утішать?..
— Давай його сюди, — буркнув Буду.
Посланець опустився на одне коліно і, похитуючись, бо виснажений довгою дорогою, простогнав:
— Пане, у нашому Містечку у льоху сидить Чарівниця та її помічник, хлопець років шістнадцяти. Чи нам їх спалити, чи, може…
— Бовдуре! Я вже давно розіслав гінців, аби сповістили всіх моїх вождів, що я шукаю Чарівницю! На вогнище завжди встигне! Де вона? У льоху, але де? Далеко звідси?
— Я півночі мчав на коні, не зупиняючись, — видушив із себе посланець.
— Значить, зараз поїдеш назад ще півночі разом із моїми гвардійцями. Їм і тільки їм віддасте Чарівницю й хлопця. Хоча, зрештою, хлопець мені не потрібен. Можете його одразу вбити. Важлива тільки Чарівниця. Правда, я не вірю, що вона справжня. Ви весь час знаходите тільки несправжніх!
— Володарю, ця найсправжніша на світі, — пробелькотів посланець. — Ручусь головою.
— А що ж вона таке зробила, що ви її відразу прозвали Чарівницею? Потруїла вам криниці? Скинула з коня вашого ватажка? — понуро закпив Урґх.
— Ні, пане. Вона зупинила на кілька секунд лавину могутніх брил, що котились зі стрімкої гори.
— Щооо? — заверещав Урґх. — І ти мені тільки зараз це кажеш? Я знав, знав, що не може бути брехливим кожен рядок Пісні Єдиної, як тут мені дехто втовкмачує. Раз у Пісні сказано, що Чарівниці існують, завдяки їм сповниться Пророцтво, то вони мусять бути! Я їду з вами! Буду! Осідлати мені коня і зібрати загін найвідважніших вояків з моєї особистої гвардії!
— Так, пане, але я радив би поки що не вбивати того хлопця, — мовив Буду і щось зашепотів своєму володареві у велике червоне вухо.
— Я тобі не вірю! Але й так про всяк випадок здеремо з нього живцем шкуру, а потім спалимо! — гукнув громовим голосом Урґх і вилетів з кімнати, перш ніж Буду встиг його спинити.
За мить у Замку, попри нічну пору, зчинився великий шарварок. Не минуло навіть чверті години, як кінний загін виїхав на розвідний міст.
— Коли ми доберемось до твого Містечка? — запитав володар посланця.
— За кілька годин після сходу сонця, найпізніше о восьмій ранку…
І ніч на дорогах Великого Королівства загула від тупоту кінських копит.
Сіріло. Але на небі ще було видно останні зорі.
— Ти щось вигадала? — Панянка нетерпляче обірвала кількагодинну мовчанку Чарівниці.
— Ні. Я переглянула в пам’яті всі магічні книги, з яких колись черпала знання, але нічого не знайшла. Є одна ризикована можливість. Вона, напевно, врятує тобі життя, але хтозна, чи не перекреслить того, що важливіше… Крім того, в останню мить, коли вже не буде часу ні на що інше, я перетворю тебе на малюсіньку пташечку, таку, що зможе протиснутись через ці ґрати. Ти полинеш пташкою високо в гори — туди, де ми попрощалися з моєю Другою Сестрою. Там тобі довелось би почекати кілька днів, аж доки не з’явиться Четверта Сестра, і вірити Найвищим Богам, що їй вдасться тебе відчарувати. Але кого перетворили на птаха і хто відірвався від землі, найчастіше вже назавжди залишається в хмарах і не повертається на землю. Якби з моєю Четвертою Сестрою трапилось якесь нещастя і вона не з’явилась би на умовлену зустріч, ти би залишилась птахом до кінця життя. Ти не знаєш закляття, що перетворює птаха на людину. Моїм сестрам було заборонено вчити тебе таких заклять, бо вони небезпечні і до них можуть вдаватись лише Чарівниці. Та й то раз за ціле життя. Тому ми взагалі залишаємо їх на Годину Багаття…