— Годину Багаття?.. — перепитала Панянка.
— Так. У Годину Багаття, якщо нам не вдається її оминути, у ту мить, коли перші язики вогню охоплять наше тіло, ми перетворюємось на пташок, вилітаємо з багаття й летимо у Високі Гори. Там і залишаємось, живучи життям вільних, але німих птиць. Навіть найкраща Чарівниця не може порозумітися з Сестрою Птахом. Німота — це плата Долі за Дар Життя. Оце і є Велика Таємниця Чарівниць.
— Але твоя Друга Сестра перетворилася на орла! Я сама це бачила, — заперечила Панянка. — Це правда, потім їй було сутужно, вона не могла повернути собі людської подоби і мені довелося їй трошки допомогти, і все вдалося, і вона знову стала людиною.
— Ох, бідолашна Сестра… — очі Третьої Чарівниці тривожно заблищали. — Значить, у Годину Багаття нічого не вбереже її від страшних мук. Бідна, видно вона хотіла в цей останній спосіб урятувати тебе, ризикуючи безповоротно втратити найцінніший дар. Так вона могла вчинити лише задля тебе, хоча їй загрожувало назавжди залишитись там, на небосхилі, близько до Високих Гір і Зірок…
Панянка раптом здригнулась:
— Ти сказала Зірок? Зірки… о Боги…
Хутенько підбігла до крихітного, густо заґратованого віконця. З нього ледь-ледь виднілось небо, що вже сіріло, а на ньому миготіли останні золотаво-сріблясті Зорі.
— …Зорі! Їх ще видно, але ось-ось вони зникнуть. Тільки вони могли би нам допомогти!
— Що ти кажеш?
— Помовч трошки, — промурмотіла Панянка, спинаючись до вікна. — Підійди сюди ближче і дивись на ту велику Зірку, що миготить. Благай її в думках про допомогу. Не спиняйся ні на мить.
— …ах так, — шепнула Третя Чарівниця. — Друга Сестра згадувала, що ти приятелюєш із Зірками. Отож досить моїх думок?
— Досить, якщо тільки ти зосередишся на одній-єдиній думці про порятунок. Твоя і моя думки полетять далеко-далеко у просторі, аж поки не дійдуть до тієї Зірки. Зірка, якщо захоче, зрозуміє їх. І виконає прохання двох Землянок. Або злегковажить їх, вдасть, що зовсім не чула цього прохання. А тепер думай. Думай цілою собою…
І в льоху запало тяжке, сповнене напруги мовчання. Очі двох полонянок впились у золоту миготливу крапочку на все сірішому небі. Їхні думки, повні сильного відчаю, густішали, збирались у невидиму повітряну хвилю і мчали у простір. Вони були швидші за звук і світло, бо лише думка може за кілька секунд подолати безмірну відстань, і нічого не стане їй на заваді — хіба що тільки інша думка, сильніша за неї.
Але саме у цей час ніхто на землі не пересилав свої думки до Зірок, і Небесний Шлях був вільний.
Очі обох полонянок не відривалися від золотої цяточки на небі, що сіріло, сіріло… і врешті почало ставати блакитним. І тоді золота цяточка зникла.
Полонянки перезирнулись.
— Ти почула відповідь Зірки? — напружено спитала Чарівниця.
— Ні. У неї було замало часу на відповідь.
— Зникла. Вони всі позникали. Небо посвітліло, — мовила Чарівниця. — А раз їх там немає, то вони не можуть нам допомогти. Зараз зійде сонце.
— Вони там є весь час, — не погодилась Панянка. — Тільки ми їх за дня не бачимо. Якщо вони нас почули…
— Якщо захочуть… — шепнула Чарівниця. — Вони переповнені почуттям власної важливості?
— Ні. Вони такі ж могутні і такі ж нещасні, як Земля. Може, знаючи безмір своїх турбот, вони захочуть зрозуміти наші?..
Сонця ще не було видно з-за стін Ратуші, але перші його промені вже падали на Ринок, заливаючи його світлом, що трохи зменшувало сумну потворність і сліди руйнувань.
— А я ж казала, що ви ще тут будете! — почули вони за собою писк щурихи. Вона стояла разом зі своїм товаришем на задніх лапках. — Я знала, що рятунку для вас немає. Ніхто звідси не вибереться, може, тільки птах…