…отож Панянка з Чарівницею, не боячись жодної погоні, вільно мандрували все дикішими горами. Зустрічали дорогою лише лисиць, сарн, вовків та ведмедів. Але жодна з тварин не звертала на них уваги і не намагалась на них напасти. Навіть найбільші хижаки, що жили у найдикіших гірських хащах, відчували здалеку особливий запах Чарівниць і залишали їх у спокої. Звісно, вони приходили на перший поклик — але без страху й з гордістю. І про всяк випадок воліли оминати їх далекою дорогою, щоб не почути якогось прохання, яке могло би порушити їхню свободу.
Мандрівниці йшли два дні й дві ночі. Часом перепочивали, вночі лягали поспати на кілька годин під деревами, закутавшись у товсті плащі. Харчувались, як завжди, лісовими ягодами й плодами, сушеним м’ясом і хлібом, які Чарівниця виймала скільки завгодно із бездонного мішка. Траплялось їм підживитись навіть кусниками меду, які чаклунка часом брала у лісових бджіл.
— Хліб і м’ясо у ваших мішках ніколи не закінчуються, але після них майже відразу знову хочеться їсти, — зауважила насмішкувато Панянка.
— Слушно кажеш! — засміялась Чарівниця. — Лише незначна частка наших харчів справжня і по-справжньому заспокоює голод. А решта — це чарівні сухарики і чарівне м’ясо. Я створюю їх для нас із нічого, отож, хоча ми їх жуємо і відчуваємо смак, вони насичують лише на коротку мить. Справжньої ситості не дають. Однак було би небезпечно харчуватись тільки чарами, тому в моєму мішку завжди є трошки справжньої їжі. От стілечки, щоб ми не померли з голоду. Так що медовий щільник — це для нас багатство!
Панянка зауважила, ще й таке: що ближче вони підходили до гір, то більше змінювалась постать Опікунки. Майже щогодини спина її рівнішала, погляд яснішав, а з обличчя зникали зморшки.
— А скільки тобі насправді років? — спитала замислено. — Хоча на це питання, певно, немає відповіді?
— Немає. Чарівниці не мають віку. Їхнє тіло зношується, як всі інші тіла, але набагато повільніше за тіло звичайної людини. Однак їхня пам’ять і розум бездонні, ніяк не обмежені часом і не старіють ніколи.
— Тоді що робить Чарівниця, коли її тіло все-таки остаточно постаріє і врешті має померти? — нетерпляче допитувалась Панянка.
— Значно раніше, ніж це має статись, кожна з нас знаходить ученицю, обдаровану магічними здібностями. Звісно, вона має дати згоду на те, що обирає долю Чарівниці. Бо ж не кожна дівчина прагне такого життя, хоча й воно у кілька разів довше. Адже це дуже самотнє життя, пам’ятай. У жодної з нас немає чоловіка, дітей, родини. Жодна не має права полюбити лише одну людину чи іншу істоту. Ми маємо любити всіх однаково й однаково наділяти своїми дарами. А якщо ми любимо всіх, нас не любить ніхто. Люди хочуть, щоб чиясь любов належала лише їм і тільки тоді відповідають на неї взаємністю.
— Себто тоді, коли настає смерть твого тіла, твоя душа і розум входять у тіло молодої дівчини? — здивувалась Панянка, а в її очах промайнула тривога і водночас вдоволення.
— Так. Моє тіло вмирає довго, холоне поволі, а все холодніші руки тримають живі теплі долоні обраної дівчини. Ми так довго й пильно дивимось в очі одна одній, поки нарешті у мить повної смерті мого тіла я стаю нею. І тоді її очі, якого би кольору вони не були, стають сірими. Моє мертве тіло, що живе у середньому триста років, в одну мить розсипається на порох і зникає, бо вітер розвіває його по світі. Якісь часточки потрапляють до людських осель, часом потрапляють порошинкою комусь в очі. Якщо це дівчинка, порошинка проростає у ній, стаючи зародком майбутніх магічних обдарувань. Але це трапляється вкрай рідко. Тому знайти талановиту ученицю-наступницю дуже важко, а деколи й зовсім неможливо. Тоді Чарівниця по-справжньому вмирає, а разом з нею безповоротно зникають усі її знання й магічні таланти. А ці знання й таланти не однакові у всіх Сестер, вони завжди чимось відрізняються.
Панянка з розумінням усміхнулась:
— …розумію. Ви цілий час мене обманювали. Але як бачу, твоєму тілу ще далеко до трьохсот років? Може, ти зарано вибрала мене на свою наступницю?