Чарівниця розсміялась.
— Ні, я не вибрала тебе для себе. Так само, як і жодна з моїх Сестер, які, до речі, по черзі тобою опікувались! Запевняю тебе, що у кожної з нас ще є щонайменше сто років на пошуки наступниці!
— А як же тоді я?… Коли я довідаюсь, навіщо вам потрібна?
— Для того, щоб дещо сповнилось, — буркнула Чарівниця і прискорила ходу. Панянка знала, що тепер не дізнається ані слова більше.
Краєвид тим часом ставав усе дивовижніший у своїй суворій природній красі, яку не порушувала рука людини. Не порушувала?.. Панянка прибувала сюди вже втретє. Спершу вона була семирічним Дитям, потім тринадцятилітньою Дівчинкою і нарешті, Панянкою. Зараз їй було шістнадцять. Але очі Панянки вже не були очима Дитини чи Дівчинки і бачили більше. Країну Високих Гір вона сприймала тепер інакше. Несподівано Панянка відкрила, що у цих диких краях все-таки помітні сліди прадавньої діяльності людини. Те, що свого часу видавалося їй просто каменями, хаотично зваленими один на одного, сьогодні в її очах виглядало як руїни. Ще можна було побачити рештки округлої вежі, обриси широких сходів, сліди від фундаментів якогось величезного, надзвичайно просторого приміщення, яке висока самотня скеля буцім розділила навпіл.
…отже, це тут, високо в Горах, колись давним-давно стояла якась будівля. Дивна будівля, певно, не звичайна людська оселя, оскільки чиїсь руки спорудили її віддалік від людей, лугів, пасовиськ та полів зі збіжжям. А тепер це тільки руїни. Ні… не тільки. Панянка відчуває, що ці руїни — це не звичайне звалище каменів, що ця чудна будівля і досі живе, хоча вона цілком знищена, а у формі цього життя є щось незбагненне. Вона дихає якимось сильним, майже зимовим холодом і водночас буйними, палкими вічно живими пристрастями, які чаяться десь, глибоко сховані.
— Мабуть, тут був храм, — голосно каже Панянка, а луна їй відповідає:
— Тут і є храм.
Ні, не луна. Це висока зріла жінка зі смаглявим обличчям і сірими, майже сталевими очима. На ній такий самий бурий жебрацький плащ, як і на Третій Чарівниці, й виглядає вона майже так само, як її сестра. Вона є її Сестрою.
— Вітаю Тебе, дорога Четверта Сестро! — каже Третя з явною радістю. — Ти жива, здорова, у людському тілі. Як це добре!
— Мені не довелося ставати птахом, хоча дійшла до мене сумна звістка, що наша Друга Сестра, прагнучи рятувати цю істоту, позбавила себе цього безцінного дару, перетворившись на орла, — мовила Четверта Чарівниця. — Але тебе, дорога Сестро, бачу такою, якою завжди хотіла би бачити. А це, виходить, моя вихованка…
— Так, це я, Панянка, — каже та зверхньо, хоча сама не знає, чому.
— Ти вже не Панянка. Ти Дівчина, — поправляє її спокійно Чарівниця. А зверхності вона немовби й не помітила.
— А яке моє ім’я? — хутко питає Дівчина. — Адже кожна людська істота у Великому Королівстві носить якесь ім’я! Імена мають Загарбники, ба, імена мають пси й коти, якщо вже вони прибились до людей. Чи не пора і мені врешті дізнатись своє ім’я? Дитя… Панянка… Тепер Дівчина. Мені вже це набридло!
— Ти дізнаєшся своє ім’я за рік, — спокійно відповідає Четверта Чарівниця. — Коли заслужиш на нього.
— Ну, то йдіть собі туди, у ті похмурі руїни й обговорюйте мене! Обмовляйте! Бо ви завжди це робите! Бурмочете без кінця-краю свої таємниці, дивитесь на мене підозріливо, а у ваших очах видно то гнів, то підозри, то розчарування! — розкричалась Дівчина. Як тільки її назвали Дівчиною, вона раптом відчула себе дорослішою, впевненішою і розгніваною, просто лютою через оту кляту таємницю, якої жодна з Чарівниць не хотіла їй відкрити. Її ім’я? Її майбутня Доля, якщо вона не має бути їхньою Наступницею? Слова Пісні Єдиної? І врешті, чому саме вони цілий час займалися нею, як власною дочкою.
— У наших очах видно не підозри, а смуток, коли ти так поводишся, — шепнула Четверта Чарівниця.
— Не знаю, чия це провина, може, і моя? — зітхнула стурбовано Третя Чарівниця. — А може, і Першої, і Другої, і моя? Або вона вже така є, і жодна з нас не помилилася. Просто це Доля наклала свій відбиток на її характер?
Дівчина перелякалася. Гнів Чарівниць вона прийняла би з піднятим чолом. А їхній смуток її гнітив.
— Вибачте, — прошепотіла. — Порозмовляйте собі спокійно, а я походжу по цих дивних руїнах…
Дві високі постаті у бурих довгих плащах дивились їй услід з глибокою тривогою у сірих прозорих очах.
Розділ 17
Коли Третя Чарівниця прощалася зі своєю вихованкою, у її сірих очах, так само, як в очах двох її попередниць, промайнуло на мить щось схоже на образу, коли та, не оглядаючись, пішла собі зі своєю новою Опікункою вузькою стежкою серед каміння. Третя Чарівниця ще довго проводила поглядом струнку, майже хлопчачу фігурку колишньої Панянки. Панянка ж — сьогодні вже Дівчина — йшла швидким, бадьорим кроком поруч із Четвертою Чарівницею, стежачи скоса за виразом її обличчя. Однак нічого не могла на ньому прочитати. Трохи прикро їй було те, що хоча й намагалась справити якнайкраще, якнайвигідніше враження, вочевидь, це не вдалося. Обличчя нової Опікунки було спокійне, але похмуре.