— Я не бачу тут людей, — шепнула здивована Дівчина.
— Бо їх тут і немає, — відповіла Четверта Чарівниця, усміхаючись тонкими вустами. Вона побачила повний полегшення подив своєї вихованки.
— Тут немає людей щонайменше п’ять століть. Пам’ятай, що найсильніша атака війська Урґха була на Арджану. Але після перемоги жоден із наступних Урґхів не збирався жити у Королівському Палаці з сімдесятьома сімома дверима — попробуй їх всі встережи. Тож Урґхи вирішили осісти у мисливському замку-фортеці неподалік Арджани. Жоден підкорений народ не хоче жити під боком у ворога, отож Арджана поволі порожніла. Водночас сила колишнього Великого Королівства найочевидніша була саме в Арджані, у її прекрасних палацах, перлиною серед яких був Королівський Палац, у величезних книгозбірнях, театрах, стадіонах, академії наук та будинках здоров’я. Віками кочуючи у Великому Степу, племена Урґха ненавиділи міста, бо не вміли їх будувати. Зате вони чудово вміли нищити й грабувати. Все своє зло й ненависть вихлюпнули на Арджану, звідки хутенько повтікали всі мешканці. Коли розграбоване місто спорожніло, Загарбники залишили його у спокої.
— Виходить, ми будемо в Арджані зовсім самі? — очі Дівчини заблищали цікавістю й вдоволенням. — Так близько від табору ворога і все одно…
— …все одно у безпеці, — доказала Четверта Чарівниця. — У ці руїни ніхто не потикається.
— Але що ми будемо тут робити? І як довго?
— У нас є рік. Цілий рік, щоб вивчити кожен закуток Арджани і те, що залишилося від Королівського Палацу. Ми будемо в ньому жити, — відповіла Чарівниця. — Досі ти вчила історію цієї країни лише з книжок і наших розповідей. Пора тобі побачити її на власні очі. Тут кожен камінь — це хроніка дев’ятнадцяти століть величі і восьми століть неволі Великого Королівства. Це місто, на перший погляд, мертве, на повний голос розповідає про себе, і той, хто хоче чи може, почує Його розповідь.
Обидві на мить зупинились. Тепер вони стояли на добре помітній межі між зеленою, порослою конюшиною лукою і околицею міста, на яку вказувала вціліла стіна якогось будинку. Збереглись навіть оздоблені залізні ворота на міцних завісах, прикутих до каменя. Ворота заскрипіли, коли їх поволі прочинили, і Дівчина з Опікункою ступила на землю столиці. Після рожевих сутінків опинились у похмурих, широких сінях, які, однак, знову привели їх до відблисків призахідного сонця — бо ж від будинку залишилась лише половина. А там, де була друга половина без даху, височіли зелені Нетрі.
— Перш ніж рушимо далі, ковтнеш зернятко карадорму, — мовила Чарівниця. На її простягненій долоні біліла кулька завбільшки з квасолину.
— Що це?
— Коли ти це проковтнеш, твоє тіло матиме запах, якого не люблять змії. Нинішня Арджана — це царство змій. Їх разів у сто більше, ніж колись було мешканців Королівства! Карадорм тебе від них захистить. Насправді вони не будуть від тебе тікати, і тобі доведеться звикнути до того, що вони близько. Але жодна тебе не вкусить, не отруїть, бо твоя кров могла би їх убити. Вони надто мудрі, щоб ризикувати життям. А зрештою, наша присутність їм не заважатиме. Вони нам також. Навіть навпаки — це завдяки зміям Загарбники оминають Арджану. Бо укус саме цих змій — смерть у страхітливих муках. Ліків від цієї отрути немає…
Хоча Дівчина й повірила словам Опікунки, їй не вдалося не затремтіти, побачивши теперішніх мешканок колишньої столиці. Три звинні круглясті тіла, що виблискували зеленим, якраз виповзли з-під гори каміння і, погойдуючи плоскими голівками, вп’ялися у прибулих маленькими пронизливими очицями. За мить одна з них спритно обплелася навколо ноги Дівчини — і зразу ж зникла.
— Бачиш, — засміялася Чарівниця. — Вони не можуть терпіти запаху карадорму. А до завтра, сподіваюся, ти звикнеш до нового товариства так, щоб не тремтіти, коли вони виявлятимуть до тебе прихильність і обплітатимуть твою шию чи плечі…