Однак доки Люіль XIII збирався визнавати наші здібності, його попередники спалили на вогнищах багато Сестер. Особливо жорстоким у цьому був Люіль III, кохана дружина якого померла молодою, а злі радники переконали його, що це зурочили Сестри.
Не думай, однак, що Люіль XIII сам виявив таку мудрість і почав шанувати Чарівниць. Значно раніше мудрість явив народ. Від помсти королів нас захищали селяни і міщани, ремісники і навіть вояки. Бо вони чудово знали, що ми можемо і хочемо їм допомагати. Вони знали про наш дар лікувати хвороби, відвертати небезпеки і лиху долю, охороняти від справжніх злих сил, які час до часу пробуджуються і з’являються на землі в дивовижних подобах. Люіль XIII лише пішов назустріч бажанню всього народу. Але зробив це переконано. Він був настільки мудрий, що заснував Магічну Академію. Відтоді ми вже не мусили тишком-нишком, під страхом смерті, навчати магії. Кожна дівчинка, батьки якої виявили, що вона наділена надзвичайними дарами чи силою, могла потрапити у нашу Академію. Чарівниці з’ясовували, чи це справді незвичайна сила, чи тільки невеличкий дар магічних навиків, що забавляють натовп, або знахарські здібності. По-справжньому обдаровані дівчатка ставали нашими ученицями. Але самих обдарувань не досить. Багато разів нам доводилось виганяти з Академії дуже здібних учениць, бо вони не могли або не хотіли збагнути, що магія має служити добру людей, а не добру Чарівниць або обраних ними істот. Справжня Чарівниця ніколи би не відвернула лихої долі, якби знала, що взамін ця доля випаде іншій людині. Адже буває неминуче зло, і тоді треба змиритись або подолати його в якийсь інший спосіб. Що з того, що ти відженеш люту хворобу від однієї людини, якщо вона перейде на іншу?
Обидві проходили нові й нові кімнати Будинку Здоров’я. Дівчина слухала мовчки. Ще сьогодні видно було, яка величезна ця споруда і для чого вона була призначена.
Нарешті мандрівниці вибралися з руїн і побрели зеленими нетрями, які вкривали колишні широкі й зручні вулиці. Ще де-не-де у самій середині зеленої гущавини виднілись гладенькі кам’яні плити, що були колись бруківкою, або раптом із зелених чагарів вигулькував кам’яний пам’ятник комусь, хто тут жив і заслужив собі на вдячну пам’ять співвітчизників. Ці — часом цілком добре збережені — кам’яні зображення живих свого часу людей, обплетені тепер зеленню, справляли дивне й бентежне враження.
— Скільки ще століть має минути, щоб від Арджани залишились лише ці зарості і рештки білого каменю, загублені в них? — уголос міркувала Дівчина. — Коли минуть ще вісім століть рабства, може, вже ніхто у всьому Великому Королівстві не пам’ятатиме й не повірить, що колись тут процвітало одне з найпрекрасніших міст на світі?
— А може, не мине навіть двох-трьох років — й Арджана знову стане столицею Великого Королівства? — пробурмотіла Чарівниця.
— Яким це чудом? Хто б це міг таке зробити? — спитала недовірливо вихованка.
Чарівниця напівговорила, напівспівала, а Дівчина слухала, ніби приголомшено.
— Пісня Єдина… — прошепотіла. — Коли я нарешті повністю її почую?
— Уже зовсім швидко, — відповіла поважно Чарівниця.
Розділ 19
Трохи поспавши вночі у руїнах Будинку Здоров’я, мандрівниці рушили далі. Ось вони опинилися на місці колишньої Академії Наук, яку заснував Люіль XI. Спершу скромна Академія з року в рік розширювалася, і нарешті, за панування Люіля XIX, стала майже містом у місті.