— Це Чарівний Меч, — нарешті пояснила Чарівниця, а руки її тремтіли. — Він проторує нам вільну дорогу, не ранячи дерев, квітів чи кущів, нічого, що тут живе. Це зайняло багато часу, і мені довелося використати всю свою силу. Бо найважче створювати Щось із Нічого. Боюся, що незабаром мені доведеться спуститись у Підземні Світи, щоб зміцнити свій магічний дар у Прадавніх Сил. Бо творення Меча мене виснажило.
— А чому я такого не вмію? — спитала Дівчина ображено. — Ви вчили мене перетворювати Щось на Щось. І ніколи не показували, як створювати Щось із Нічого! А я би хотіла це вміти. Це набагато цікавіше, ніж перетворення шишок на вивірок.
Чарівниця заперечливо покрутила головою.
— Але я хочу! — тупнула ногою Дівчина. — Мушу й хочу! Чому ти не згоджуєшся?!
— Не підвищуй голосу біля Чарівного Меча, щоб не накликати на нас біди, — суворо відповіла Опікунка. — Ти не Чарівниця, і ніколи нею не будеш. Тобі варто було вивчити трохи чарів, хоча би для того, аби краще давати собі раду у навколишньому світі, повному небезпек. Але справжні чари залишаються тільки для найбільш утаємничених. Ними володіло лише Тринадцять Старших Сестер. А в Магічній Академії цих чарів навчали лише вибраних учениць, вартих найвищої довіри. Для того, щоб створити Щось із Нічого, треба покликати на допомогу Прастарі Сили, що дрімають глибоко під землею, Сили Найдавнішого Світу, і горе тому, хто зробить це надто різко і розбудить їх. Бо колись ці Сили царювали у нашому світі, тоді, коли ще не було людини. Цілком може бути, що це вони створили людину. Якби вони прокинулись, могли би знову захотіти запанувати над землею, і тоді людина мала би з неї зникнути. Бо тут немає місця для двох сил, розумієш? А якби навіть людям вдалося врятуватись, вони потрапили би у рабство набагато жорстокіше, ніж рабство у примітивних Загарбників-варварів. Загарбники панують лише над тілами своїх рабів. Підземні Прадавні Сили поневолили би людський розум, а таке рабство — можеш мені повірити — найстрашніше. З нього немає жодного виходу, жодної втечі, від нього ніяк захиститися.
Дівчина якийсь час мовчала, пильно дивлячись на Чарівний Меч, що сріблом виблискував серед трав, а потім тихо шепнула:
— Якби ти сказала мені, ким я буду, може, я би тоді згодилася з тим, що не всі Чари будуть мені доступні…
— Уже зовсім швидко, — заспокоїла її Чарівниця. — Коли тобі сповниться сімнадцять років, наша П’ята Сестра все тобі розповість…
— Це майже цілий рік.
— Тільки десять місяців, — промовила лагідніше Опікунка. — За цей час ти вивчиш кожен камінь Арджани і кожну кімнату давнього Палацу Королів. Ти справді почуватимешся тут, як удома. І на тебе зійдуть Чари, набагато важливіші, ніж Чари, що перетворюють Ніщо на Щось. Це будуть Чари Минулих Віків, що видаються далекими й нереальними, але насправді вони — вічно живі. Людина мертва без свого минулого. Її сьогодення мертве.
Чарівниця вклякла на одне коліно й обережно взяла до рук Чарівний Меч, що заіскрився сріблястим внутрішнім світлом. Мандрівниці рушили вперед у такі густі нетрі, у які не вдасться зайти без сокири. Годі зайти, не повирубувавши на своєму шляху всі рослини. Могутні дерева стояли впритул одне біля одного, між ними все було поросле густими колючими кущами. І все це — і дерева, й кущі — було обвите гнучкими стеблами, творячи щільну зелену стіну, через яку годі було продертись.
Нетрі співали. Виспівували голосом мільйонів комах: бджіл, ос і джмелів, голосом майже всіх видів птахів, тихим і мелодійним шипінням змій, дрижанням листя на вітрі. Цей спів — дикий і вільний — навівав Дівчині думки про Прачаси, про добу панування на землі Прадавніх Сил. У цих заростях, що займали простір колишнього Королівського Палацу, ніколи ще не ступала нога людини. Вони були тут перші. Вони перші за сотні років мали потрапити у Палац Королів. Або туди, що від нього залишилось.
Блискучий клинок Чарівного Меча наблизився до густої зеленої стіни — і безболісно пробив її. Ні, не пробив… Скрізь там, куди доторкалося вістря Меча, зелена стіна покірно розступалась. Чарівниця і Дівчина стали на вузеньку стежку, а стіна відразу зімкнулась за ними. Йшли повільно й схвильовано. Зусібіч мандрівниць оточувала непрохідна стіна зелені, і лише там, де її торкався Меч, знову й знову з’являлась вузенька стежинка.
Спершу Дівчина роздивлялась довкола з неспокійною цікавістю, але незабаром, ніби на чийсь поклик, перевела погляд на блискучий Меч — і відразу втратила відчуття часу. Їй здавалося, що минають століття і що вона сама поволі заходить у незвичайне зачароване Королівство, невидиме для людських очей. Спершу вона думала, що це Королівство Пітьми, бо ж втрачаючи з-перед очей зелень, побачила, що її оточує цілковита темрява, глибока і чорна. Проте коли погляд вже з нею освоївся, почала розрізняти легенькі тремтливі, хоча й могутні обриси. Видавалося, що вони пливуть у мороці — як у воді — у якомусь лінивому сповільненому ритмі. Вони були темніші за Темряву, що їх оточувала. Дівчина напівсонно подумала, що їй хочеться злитися в Єдине ціле з отим найчорнішим і наймогутнішим невизначеної форми і попливти разом із ним у Незнане. Через доторк цієї нематеріальної, але явно реальної форми, відчула себе безмежно щасливою.