— Я йду, — голосно промовила, не усвідомлюючи, що каже. — Я йду до вас…
Раптом Чарівниця шарпнула Дівчину за плече, грубо й боляче впившись нігтями у її тіло:
— Не дивись на Меч… Негайно відвернись від Нього! Подивись на зелень… швидко… Тобі загрожує величезна небезпека!… швидко… швидко!
Спершу Дівчина не відчувала болю, хоча нігті Чарівниці впивались їй у тіло і не чула її голосу. Однак поволі, помалу почала відчувати біль і чути слова. З величезними зусиллями відвела очі від Чарівного Меча і подивилась на зелену стіну нетрів. Але не бачила її. Зелене було сірим. А Дівчина була хвора. Поволі ледве-ледве почала розрізняти форми дерев і кущів. Ще довго-довго вони були сірі, поки нарешті не перетворились на зелені. Спершу вона відчула величезну тугу за Королівством Пітьми, з якого так несподівано вийшла, а згодом — таке ж величезне полегшення, що вона знову тут, поруч зі своєю Опікункою. Та весь час ішла вперед, але неспокійно спостерігала за обличчям вихованки. Врешті заспокоїлась.
Обидві саме стояли під високою стіною з білого каменю, яка раптом перегородила їм дальшу дорогу. Нетрі вже не були тут такими всемогутніми, тож Чарівниця опустилась на коліно, тримаючи Меч у простягнутих перед себе руках, і знову почала шепотіти свої закляття. Її обличчя, неймовірно зосереджене, поблідло і вкрилось крапельками поту. Сріблястий клинок помалу почав бліднути. Спершу поволі зникло світло, що наповнювало його. Потім почали зникати його обриси. За мить від Меча залишився лишень вузький срібний промінь. А ще за одну мить і він розтанув. Чарівний Меч повернувся у своє Ніщо.
Лише тепер Чарівниця полегшено зітхнула і стомлено опустилась на землю:
— Це з моєї провини тобі загрожувала найбільша небезпека. Я забула тебе попередити, що в жодному разі не можна дивитись на Чарівний Меч. Взагалі не можна дивитись на те, що сотворене з Нічого. Підземні Сили справді сплять, але все одно вони набагато могутніші, ніж ми, навіть сплячі. І в своєму сні вони можуть підкорити твій розум. Вони чинять це майже несвідомо, мимоволі… Ти задивилась на Чарівний Меч і втратила відчуття часу. Це був твій перший крок до них. Ти ще була зі мною, але частиною твого розуму ти вже була по їхній Бік, у їхньому Царстві. Якби ти дивилась на Меч ще довше, твоє тіло і далі би йшло тут, біля мене, але насправді ти була би вже там, і я би вже ніяк не могла тебе прикликати назад. Їхня Сила набагато могутніша за нашу. Вона також походить звідти, але це лише крихітна частка всіх їхніх можливостей. Якби ти залишилась розумом там, то стала би Арґхілом — істотою, яку шанують як святу, хоча насправді це нещасне створіння, що випадково потрапило у полон Прадавніх Сил. Душа Арґхіла ніколи не повернеться у земний світ, хоча його тіло таке, як наше, людське, і перебуває серед людей. Арґхіл блукає без мети Підземним Царством і не може знайти дороги назад. Бо її немає. Лише ми, Чарівниці, її знаємо.
Дівчина здригнулась.
— Я вже не мрію створювати Щось із Нічого, — мовила Опікунці. — А ще там, на руїнах Академії Наук, я дала собі слово навчитись цього всупереч твоїй волі. Сама. З їхньою допомогою. Тепер я знаю, що ти мала рацію. Я була за крок від Них, і це було страшно, хоча водночас прекрасно. Якби не ти, я би вже була Арґхілом…
— Бачу, що Стіни Арджани перетворюють тебе. Ти вперше визнала помилку. Здається, ти не любила цього.
— Не любила, — згодилась Дівчина.
— Так, але зараз тобі вже більше шістнадцяти років. Ти дозріваєш, дорослішаєш, а рисою дорослості є вміння визнавати помилки. Інакше навіть у п’ятдесят років ти й далі будеш дитиною. А ось одна зі стін Палацу Королів. Ми повинні знайти ворота. Я би хотіла, щоб це були головні ворота…
Вони йшли вздовж високого муру з білого каменю. Праворуч тяглися нетрі. Мур на диво дуже добре зберігся. Здавалося, що він веде неустанну війну з природою і виграє її. Він не дозволив себе знищити, і — про що все свідчило — не підпустив чагарі у глибину подвір’я палацу. Чарівниця на ходу розповідала Дівчині історію Палацу Королів. Почав будувати його вже Люіль І після того як жерці й племінні князі коронували його. Раніше рід Люілів був одним із численних князівських родів у країні, в якій жило кілька тисяч невеличких племен. Це були осілі племена, що будували свої поселення й обробляли землю. Вони мали також лицарські загони. Однак, на противагу до кочових диких племен Великих Степів, не воювали між собою, а намагались жити у гармонії.