Довго-довго мовчала, аж нарешті прошепотіла:
— Ходімо звідси. Не можна порушувати спокою цієї зали.
Чарівниця відвернулася, щоб Дівчина не помітила її легкої усмішки — цілком вдоволеної.
Минуло кілька місяців, але Дівчина навіть не усвідомлювала цього. Життя в Арджані цілковито поглинуло її, передовсім Палац Королів і те, що навколо. Зрештою, вона й не могла вибратись кудись за стіни палацу, бо там і далі панували непрохідні нетрі. Отож вона самотньо бігала покоями Палацу і часто прислухалась до далекого Відлуння з Минулого. Відлуння мовчало, але інколи озивалось стишеним гомоном голосів. Лише пожовкле засохле листя, що осипалось на подвір’ї, нагадало Дівчині, що якраз добігає кінця осінь. Коли одного ранку вона прокинулась, замерзла, під своїм все-таки теплим плащем, на подвір’ї лежав густий шар снігу. А за мурами вже не було зелених непроникних чагарів. Товсті високі стовбури дерев височіли у суворому білому просторі. Густі посохлі ліани посповзали на землю, листя з кущів поосипалось, оголивши гострі колючки. І раптом ходити там стало відносно легко.
Айок не лише навчився декламувати Пісню Єдину, він також запам’ятав її нескладну мелодію зі змінним ритмом. Сидячи на самоті у своїй кімнаті, він несвідомо мугикав її цілими годинами. Під ложем, застеленим товстими хутрами, він ховав тепер свій найбільший скарб: власноруч укладену Книгу. Єдину справжню Книгу на весь Замок. У Книзі на сірому рельєфному папері чорним чорнилом була записана Пісня, кожна буквиця нової строфи була прегарно орнаментована. Айок не знайшов справжніх фарб — у дворі його батька не було ні митців, ні вчених. Тож замість червоного брав власну кров, вколовши палець, замість зеленого — густий сік рослин, а жовтим був викрадений із кухні шафран. Поморочитись довелося з блакитним, але хлопець хутко виявив, що якщо додати до чорнила трохи води, воно стає яснішим. Так з’явився блакитний колір.
Айокові не довелося підслуховувати розмов у замковій кухні, щоб довідатися, що Пісня Єдина — пророча. Адже це відчувалося у кожному рядку. Так, це була пророча пісня і вона мала здійснитися. Айок був певен, що ніхто не міг стати на заваді цьому пророцтву. Аби тільки Пісня була віщою! Коли дійшов до кінця Пісні, вже знав історію Великого Королівства. Айок був надто малий, щоб дізнатись її раніше, тоді, коли ще жила його мама, — а вона, вочевидь, знала її прекрасно. Лише тепер він збагнув, що мама була надто налякана, аби щось йому розповісти, аби розкрити йому очі на те, ким він є насправді: що він тільки наполовину син дикого і жорстокого роду, який заволодів цією чудовою вільною країною, завдавши смерті більшості її мешканців. Але друга половина?.. Так, лише зараз Айок збагнув, що ціле життя мама боялася не лише свого чоловіка, Урґха XIII, а й всієї його рідні. Була перелякана, тиха й сумна, а коли чула, що наближаються чиїсь кроки, стишувала голос до шепоту і роззиралась довкола зі страхом. Вона навіть Айока у чомусь боялася — бо він також був сином дикого, безжального володаря. Тому ніколи не казала синові всієї правди. Тепер, коли Айок вивчив мелодію Пісні, ніби крізь туман згадав, що мама часом наспівувала йому її тихенько перед сном. Ця мелодія не була для нього зовсім чужа, і він легко її запам’ятав. Щоправда, мама наспівувала її без слів, як колискову. Вона хотіла, щоб син знав цю Пісню і водночас боялась цього.
Початок Пісні оповів Айокові, як багато зла і насильства приніс рід Урґха цій країні і як прегарно у ній жилося перед занепадом. А далі хлопець довідався, як було скривджено мешканців у День Завоювання і як їх кривдили довгі вісім століть — карали батогами і навіть смертю за недоведені провини, змушували до рабської праці, переслідували бунтівників там, де ніхто не смів бунтувати. Однак Пісня Єдина народилась — і її співала вся підкорена країна, хоча за цей спів можна було поплатитись головою. І та частина в Айокові, що походила з роду його матері, відчула величезну гордість. А та, що походила з плоті батька, болісно, всім своїм єством, відчула палючий сором. Айок помітив те, чого не бачив і не хотів бачити ніхто з батькового роду: вони, Загарбники, — варвари, а пригноблені мешканці поневоленого краю вміли і, мабуть, далі вміють мислити, творити, будувати. А нападники — лише грабувати, руйнувати, спустошувати. Айок раптом збагнув, що якщо рід його батька ще кілька століть тут пануватиме, останні сліди Великого Королівства зникнуть зі світової мапи. Залишаться тільки руїни, згарища, поранена земля. І, можливо, войовники Урґха лише тоді її залишать у пошуках інших, багатших країн, які можна пограбувати.