Айок уперше в житті відчув, що значить бути кимось важливим, кимось, розумнішим за інших — і подумав, як легко він міг би розпалити гордість свого батька, якби тільки захотів. І йому зробилось трохи шкода, що він не може так вчинити, бо тоді Чари Пісні могли би не здійснитись. Могла би розірватись найважливіша її ланка, пов’язана з тією істотою, що зараз перебуває в Арджані.
Тим часом одного похмурого зимового ранку настав день народження Урґха. Вислухавши настанови набридливого Буду, Айок плентався до батькових покоїв, щоб його привітати.
— Обіцяй, Принце, що ти невдовзі навчишся стріляти з лука і їздити верхи, — торохтів ненависний слуга. — Знаю, що ти ніколи цього не навчишся, але навіщо будити батьківський гнів? Бо він страшний у гніві. І я тобі таки раджу: пообіцяй йому щось, щоб він не кричав і не кидався тебе бити. Бо ж коли ти його розгнівиш, то пізніше він б’є тих, хто потрапить йому під руку. Передовсім мене. І це все лише з твоєї вини. Принце, ти одна з причин його люті й смутку. Тож пообіцяй йому все, що… — дзижчав Айокові на вухо Буду, майже волочачи хлопця за собою.
Айок зітхнув. Завжди, коли йшов до батька, відчував панічний, всеохопний страх. І завжди нагайка Урґха боляче ранила його тіло. Тож Буду мав рацію. Треба сказати будь-що, аби втихомирити батьків гнів. Цей гнів, у якому батько перебував майже завжди.
Великий Урґх міряв свої покої великими кроками. З гривою волосся над низьким чолом і маленькими злими очицями він був подібний до лева.
— Нащо ти його притягнув? — гаркнув до Буду, побачивши сина. — Хочеш мені нагадати, що у мене, крім інших клопотів, є ще й цей?
— Сьогодні день твого народження, о пане, тож твій син… — улесливо прошелестів Буду.
— Нагадуючи про день народження, хочеш дати мені зрозуміти, що за два роки нас уже тут не буде? — люто рявкнув Урґх. — Що кляті чари цієї землі проженуть нас звідси і за два роки будемо вітати одне одного у Великих Степах або у пеклі?!
— Татусю, я хотів тобі пообіцяти, що… — почав недоречно Айок тоненьким тремтячим голосом, не помічаючи розпачливих знаків Буду: «негайно вийди звідси».
— Якби ти був моїм справжнім сином, справжнім Урґхом з плоті й крові, ти би не скімлив оце тут зараз тоненьким голосочком, а переміг би Зло, яке нам загрожує. Мені й тобі, моєму єдиному спадкоємцеві! — проревів Урґх, беручи зі столу нагайку. — Ти би знав, де його шукати, малий дурню!
Нагайка засвистіла над головою хлопця, що якраз у цю мить прошепотів:
— Але я якраз знаю де.
Рука Урґха затремтіла. Буду висунув голову з-за крісла, де він сидів скулившись, як зазвичай.
— Що ти знаєш? — загримів батько.
— Я знаю, де воно, — прошепотів переляканий Айок.
— Що?
— Ті Чари, які тебе погублять, батьку…
— Кажи!
— Коли я… я так насправді… — заникувався Айок, лише тепер збагнувши, що сказав, аби порятувати власну шкуру.
— Кажи негайно, або так тебе відлупашу, що тебе звідси винесуть мої слуги, — пригрозив Урґх, підсунувши нагайку хлопцеві під носа. Залізні кульки на її кінці затремтіли, ніби нагадуючи про те, для чого вони призначені.
— Це не я, — прошепотів переляканий тим, що відбувається, хлопець. — Це не я знаю, це Пісня Єдина. Досить тільки уважно вслухатись у її слова, розгадати їх…
— Давай, говори ті слова, — наказав Урґх. Буду вибрався з-за крісла і також нахилив до хлопця свою лисячу фізіономію. Хлопець задрижав і майже несвідомо, безвільно, почав проказувати:
— Годі! — обірвав його Урґх, і його губи всміхнулися з тріумфальною жорстокістю. — Решта цих дурниць мене не цікавить. Буду, ти був бовдуром. А я ж велів тобі думати! Це ти мав бути спритний і мудрий, така була твоя робота. Ти добре знаєш, що я сам вмію лише меч у руках тримати. А однак це не ти, мій найвірніший і найхитріший слуга, але він, мій син, оцей розтелепа, зрозумів, де і що треба шукати! Я розсилав вояків по всій країні — шукати вітра в полі, ми переслідували Чарівниць там, де їх зовсім не було, а мій синаш…
…Урґх замовк і стусонув Айока по спині так, що той мало не впав.