«Треба поспішати, — думає Буду. — Хоча й зима, а будемо у дорозі через нетрі та руїни щонайменше два дні. Аби тільки ота, що залишилась, нас не наздогнала. Чого це її ще досі тут немає? Може, спить? Але хіба Чарівниці взагалі сплять?»
Чарівниця лежить нерухомо на одній з лавок у кам’яній тронній Білій Залі. Очі її заплющені, обличчя поблідле, риси його дивно витягнулися. Якби хтось її зараз побачив, подумав би, що вона мертва. Однак вона жива, просто Дух її далеко-далеко звідси — блукає у Підземному Царстві, поблизу таємничих і грізних Прадавніх Сил. Хоча Вони постійно дрімають, однак сама їхня близькість додасть сил Духові Чарівниці, і він відновить свої чудесні дари та якості. Адже дари магії та чарів походять саме звідси, із серця землі, із Могутності Прадавніх Сил Підземного Королівства, що дрімають.
Повіки Чарівниці легенько дрижать. Її Дух, що перебуває глибоко під землею, починає непокоїтись. Йому здається, що хтось його кличе. Хто? Прадавні Сили? Ні, бо ж вони сплять. Тоді хто? Людина. Де ця людина і чого вона його гукає? Гукає нетерпляче, зі страхом і з неймовірною силою. Звучання цього голосу може завдати шкоди ніжному мозку Чарівниці — така сильна у ньому напруга. Значить, це не голос жодної із Сестер. Вони вміють користуватися даром телепатії, діють легко й тихо. Повіки Чарівниці тремтять усе швидше. Її Дух ще не напився з криниці Мудрості Прадавніх Сил, але він відчуває, що мусить повертатися, причому якнайшвидше. Повертатись так зопалу небезпечно — і для Духа, і для тіла Чарівниці. Дух ослаблений виснажливою і страшною мандрівкою у Підземне Царство, він ще не встиг оновити свої сили. Чарівниця розплющує очі. Вона така слабка, що не може встати. Не можна безкарно кликати Духа, що блукає під землею. Він повернувся надто швидко і надто раптово, тому Чарівниця спершу не знає, де вона. По її обличчі котиться піт, все її тіло тремтить. Вона хвора. І вже не чує ніяких криків. Може, їй тільки здалося, що хтось її кликав? Невже її мозок так сприйняв розпачливий сильний людський крик, що досі біль відчуває кожна його клітина? Якщо вона справді чула крик, сповнений переляку, — це могла кричати тільки Дівчина. Лише її мозок, що не опанував мистецтва телепатії, міг переслати такий надто сильний, тривожний сигнал. Але ж зараз панує тиша. Ніхто не гукає. Мабуть, Дівчина вільно бігає по руїнах і нешвидко повернеться. І забавляється новою іграшкою, яку їй подарувала Четверта Чарівниця, — телепатією, незважаючи на прохання якийсь час не вдаватися до неї. Так, це на неї схоже — показати Опікунці, що не послухається.
Тепер Чарівниця хвора, і знає, що тільки одна річ може її врятувати. Зараз не лише її тіло слабке, Дух також ослаб і втратив свою силу. З такої Чарівниці вихованці користі ніякої. Що буде, якщо Дівчина раптом повернеться і знову розбудить її зі сну й мандрівки Духа? Не можна, щоб таке сталося. Нізащо. З Дівчиною нічого не трапиться, якщо вона трохи побуде сама у безпечній Арджані. А вона, Чарівниця, знову скерує свого Духа у Підземне Царство, але цього разу на довше. Інакше вона остаточно втратить свій чарівничий дар.
Отож Чарівниця з величезними зусиллями зводиться з кам’яної лави і, ледь шкандибаючи, волочить своє ослабле тіло до кам’яного трону Люілів. Тільки вона знає, що під ним є сховок, вхід у таємне приміщення, де ніхто не перешкодить її чарівному сну. Чарівниця пробирається туди бліда, мокра від поту, і майже відразу западає в летаргічний сон. Вона прокинеться з нього лише тоді, коли її Дух дасть знати, що він уже готовий, що вже час, що він наново народився, могутніший, ніж раніше. Дівчина почекає. Та й куди вона могла би піти?..
Тіло Чарівниці завмирає, і вона навіть не чує, як до сховку заповзає зелено-жовта змія і, шукаючи тепла, притуляється до її тіла. І також засинає. Жінка, що спить, — не звичайна людина, а Чарівниця. Змія це відчуває, і їй не заважає навіть сильний запах карадорму. Коли зима й холодно, найважливіше — тепло. Змії по-справжньому приємно від дивних імпульсів, від яких здригається це тіло. Хтозна, може, вона, змія, тепер стане змією-чарівницею і буде серед змій кимось важливим?..
Розділ 21
Під час виснажливого переходу через руїни Арджани Дівчина двічі опритомнювала і двічі непритомніла знову. Коли вона цілком повернулась до тями й розплющила очі, навколо якраз запала темрява. Лише тепер вона відчула, що її тіло сковує міцна густа сітка, через яку навіть миша не прошмигне.