Дочка Чарівниць

— Айоку… — прошепотіла раптом, йдучи за якимось таємничим імпульсом. — До сьогодні я не знала, хто я і не знаю Пісні Єдиної, окрім кількох куплетів про історію Великого Королівства і його рабства. Я не знаю, про що ти говориш, і не знаю, що мені робити. Я вперше почула, що Пісня Єдина і я пов’язані якось між собою. Те, ким я є, так зненацька впало на мене… і це прекрасно… але… але в той же час… це жахливо! Я лише зараз починаю боятися, та ще й дуже! Ще вчора я боялася тільки смерті, а сьогодні знаю, що йдеться про щось набагато більше, ніж просто про мою смерть чи моє життя. Допоможи мені це збагнути, Айоку…

— Ти не знала, що ти — Люелле? — здивувався Айок. — І не знаєш Пісні Єдиної? Як таке може бути?

— Я не знаю, хто мене народив, не пам’ятаю моєї матері, не пам’ятаю майже нічого зі свого дитинства. Мені здається, що завжди, від самого малечку, я була дочкою Чарівниць, хоча довго не знала, що вони — Чарівниці. До семи років мною опікувалася Перша Чарівниця, потім Друга Чарівниця, у тринадцять років — Третя. А зараз у серці Арджани залишилася моя передостання Опікунка, Четверта Чарівниця. Мабуть, є ще П’ята, яку я мала побачити цієї весни. Жодна з Опікунок не хотіла назвати мені мого імені, ні слова не сказала про моє покликання, хоча зараз, коли згадую деякі їхні слова, вони ніби натякали на те, що я довідалась сьогодні, але то були лише натяки, дуже туманні… Досить довго я думала, що також маю стати Чарівницею. Скільки разів під час нашої мандрівки країною десь співали Пісню Єдину — і жодного разу мої Опікунки не дозволили, щоб я почула, як вона закінчується, — говорила Дівчина. Із цією розповіддю, яку вбирав у себе піднесений Айок, їй додавалось сміливості й висихали перші у її житті сльози. — В Арджані, у Палаці Королів, я була на диво щаслива, навіть більше, ніж у Лісі, і в той же час неспокійна. Я відчувала, що зі мною щось незбагненне відбувається, щось таке, яке пов’язує мене з кожним каменем Палацу й цілої Арджани, з кожним збереженим шматочком міста. Так, ніби колись, дуже давно, я вийшла з міста і знову сюди повернулась. А я ж ніколи раніше його не бачила!

— Це були Чари, — сказав Айок схвильовано й тихенько заспівав:

…У роки неволі снуються Чари,
Чари давніх подій,
Чари свободи. Несуть їх вітри, сніги і дощі,
несуть до ріки.
І Чарівниці в ці Чари огорнуть Істоту живу
з роду Люілів, провівши її усіма шляхами.
Вона пізнає, що Велике Королівство — її.
Зцілить народ,
землю зцілить. Пізнає кожен куточок Арджани.
За два літа до Звільнення там настане в її житті
переміна. Своїх батьків звитягу, гордість і гідність
наймення Люілів вона там відчує.
І увійдуть в неї Чари…

Дівчина слухала всім своїм єством, вбираючи кожне слово. Айок же і далі наспівував цю дивну Пісню з мінливим ритмом:

…у цієї Істоти буде волосся золотої барви,
пшениці цього краю,
очі, як небо перед грозою, і магічний дар
невеликий
від дочки Люілів, останньої з цього роду,
що втекла від ворога…

«Це я», — подумала раптом Дівчина перелякано, але відразу опанувала себе. Айок починав новий куплет:

І сім сотень, сім десятків, сім літ минає,
Вже Чарівниці ведуть Істоту з роду Люіля,
Бо вже надійшов той День…

— Годі, — раптом шепнула Дівчина. — Більше ні слова. Не хочу знати, що буде далі.

— Боїшся? — також пошепки спитав Айок.

— Так. Боюся. Бо це все таке неправдоподібне…

— Вони, Чарівниці, — почав з несподіваним натхненням Айок, — добре знали, що роблять. І не обтяжували тебе цими знаннями. А тепер ці знання лягли тягарем на тобі, як камінь, бачиш?

— Так. Я теж подумала те саме. Якщо Чарівниці не хотіли, щоб я знала Пісню Єдину до кінця, то, мабуть, вони мали рацію. Вони, майже завжди мають рацію, знаєш? Із цього уривку Пісні я, на щастя, почула тільки те, що вже довідалась у цьому Замку. Адже всі так голосно кричали на подвір’ї, хто я така і що мене треба спалити… А решту… решту правди довідаюсь, якщо мене не спалять і якщо прийде Час, — закінчила різко.

— Тебе не спалять, — сказав схвильовано Айок. — Тільки… тільки бачиш… вони поставили одну умову… Мені соромно сказати… Я тут справді не винен!

Дівчина засміялася, побачивши, як хлопець несподівано засоромився.