Ніч запала також у руїнах Арджани і прокралась до Тронної Зали у Палаці Королів. Зелено-жовті змії спали на кам’яних лавках і тихо сичали у напівсні. Одна з них, що обвила кам’яну голову лева, раптом завмерла і голосно, мелодійно зашипіла: щось заворушилося під троном.
Чарівниця, що досі лежала непорушно, підвела голову, а її заплющені повіки легенько затремтіли. Обличчя поволі ставало смаглявим — як завжди. Ось Чарівниця розплющила очі, і тут же змія, що спала разом із нею, виповзла зі сховку під троном. Виповзала мляво, бо хоча й це тіло відгонило карадормом, воно також зберегло запах лісів, полів і гір — а ці запахи у холодну зимову пору були для змії приємними.
Чарівниця потягнулася і з певними зусиллями почала отямлюватися. За мить вона вже стояла посеред Тронної Зали і роззиралась довкола. Коли побачила на підлозі своїх зелено-жовтих супутниць, одразу оговталася.
— Я спала чарівним сном, — пробурмотіла сама до себе. — Боюся, що набагато довше, ніж завжди. А де ж вона?
Очі Чарівниці легко подолали пітьму й заглянули в кожен закуток Палацу. Вона тепер могла вільно дивитись через стіни, руїни і нетрі, у цю зимову пору голі. Її Дух, що зміцнів у криниці Прадавніх Сил, полинув над Арджаною. Але Дівчини не було. Ніде. Тоді Чарівниця викинула з себе сильний, хоча й німий, телепатичний крик: «Ти де?!» Але відповіді не було.
— Може, вона ще не навчилась користуватись телепатією? — потішила сама себе і спробувала ще раз. — «Це я» — мандрував землями колишнього Великого Королівства її німий поклик. — «Відгукнись!»
— Зараз ніч, — подумала вона раптом тверезо. — Може, вона спить? Не чує? Але ж цей Голос долинає навіть до тих, хто спить.
Чарівниця втретє зосередила всю свою волю, всі сили, які вона повернула, і беззвучно закричала:
«Де ти?! Відгукнись!»
Дівчина, що спала на постелі зі шкур у своїй в’язниці в замку, здригнулась. Її очі розплющились, заплющились, і знову розплющились.
«Хтось мене гукає, — подумала напівпритомно. — Айок? Стражники? Сам великий Урґх?»
Поклик знову долинув до її мозку. Раптом Дівчина зірвалась зі свого ложа. Збагнула, що її кличе Опікунка. Мимоволі підійшла до вікна, наче руїни Арджани, які звідти було видно, наближали її до Чарівниці, і, зосередивши всі свої сили, подумки відповіла:
— Я тут. Жива. Я в полоні в Урґха…
Чарівниця скрутилась у клубок від болю. У її мозок, ніби гострий стилет, врізався голос вихованки.
— О Боги, — простогнала. — Вона не усвідомлює своєї сили. Її Голос може вбити…
Тримаючи руками голову, що тряслась від гострого болю, Чарівниця в думках закричала:
— Говори тихо! Говори спокійно! Ти мене вбиваєш! Твій голос гострий, як бритва!
Незважаючи на біль, її очі усміхалися. Дівчина жива, а це було найважливіше. Крім того, вона наділена ще одним даром, про який досі обидві не знали, — даром Голосу, причому наймогутнішого, такого Чарівниця ще ніколи не чула. Колись він їй знадобиться, коли сповниться Пісня, подумала. Якщо сповниться…
— Я у полоні в Урґха, — повторила Дівчина тихіше, але її Голос все одно ранив мозок Чарівниці. — Мене хочуть видати заміж за його сина або спалити на вогнищі. Іншого вибору не маю.
— Тобі не можна виходити заміж та ще й за Урґхового сина! — прийшло послання Чарівниці. — Тоді обірветься ланцюг Пісні. Не можна!
— Ти не хотіла мені розповідати про Пісню, не хотіла мені сказати, хто я, — отримала Чарівниця відповідь, яка з несамовитою силою вдарилась об її вуха. Біль цього разу був такий нестерпний, що Чарівниця впала на кам’яну підлогу.
— Ти мене вб’єш, — повторила лагідно. — Стиш свій Голос.
У її думки закралась підозра, що Дівчина свідомо хоче завдати їй болю, — мстить за те, що Опікунка раніше не пояснила, хто вона і яке її покликання.
— Себто ти вже знаєш, — говорила Чарівниця лагідно й тихо. — Раніше ти не мала цього знати. Спершу ти була для цього надто маленька, це все тебе тільки перелякало би. А зараз… ти надто швидко піддаєшся гордині. Це знання — камінь на твоїй шиї, а не причина для погорди.
За мить їй відповідала тільки тиша, що вібрувала німим, хоча й нетерплячим гнівом. Потім гнів розчинився у тремтячих хвилях Голосу:
— Я не вийду заміж, не бійся, — почула відповідь. — Цей хлопець теж не хоче шлюбу і допоможе мені втекти.
— Добре, — відповіла Чарівниця. — Повідом мене, коли і як ви тікатимете, тоді я вам допоможу. А тепер завершуймо, я втомилась. Я щойно повернулась із Підземного Царства.