— Уже час. Тікаймо! — долинув до Чарівниці голос її вихованки, цього разу такий неумисне різкий, що Чарівниця аж скулилась від болю. Однак швидко оговталась і знову зібрала всі свої сили. За мить у тому місці, де вона сиділа на пеньку, почав збиратись густий, молочно-білий туман і довгим білим язиком повзти до замкових воріт…
Люелле і Айок в одежі Урґхових пахолків прочинили двері кімнати-в’язниці. Щоб вийти, їм довелось штовхати двері з усіх сил, бо дорогу перегородили стражники, що безвладно лежали на підлозі. За мить утікачі вже збігали з вежі. Ось вони, стривожені, прокрадаються через яскраво освітлене подвір’я. Але ніхто з п’яних вояків, і тих, що були напідпитку, нічого не помічав, окрім барил з вином і пивом. Більшість уже спали й голосно хропіли там, де їх зморив сон. Інші белькотіли щось незрозуміле і знай перехиляли кухоль за кухлем. Вікна Урґхових покоїв світились — видно, й там тривала радісна учта.
…з подвір’я хлопець і Дівчина перейшли у понуру тінь фортечної вежі, що вела до головної брами. А за нею був розвідний міст. Брама, як завжди була замкнена, а четверо стражників, хоча й поглядали заздрісно на своїх п’яненьких друзяк, невтомно стояли на своїх місцях.
— Відчинити, за наказом Урґха! — закричав Айок, марно намагаючись приховати тремтіння у голосі.
— І куди це ви зібрались? — спитав доброзичливо один із вартових. — Не жаль вам того пива, що у барилах залишиться?
— І справді, куди це ви зібрались? — почули раптом отруйний, тихий голосок і з пітьми з’явилась постать Буду. — Наче ж завтра ваш шлюб? Невже вам хочеться на нього запізнитись? — шипів зрадник, водночас не приховуючи своєї радості. Ось знову він, єдиний з Урґхової свити, виявив пильність. Справді, заслужив своєї високої посади! Вартові й далі стояли біля брами, не надто дослухаючись до того, що каже Буду, бо ж боялись його безглуздої злоби і воліли стояти подалі. А що як він почує запах вина, якого вони скуштували ще перед тим, як вийти на варту?
— Одне моє слово — і ви вертаєтесь у Замок, — шипів Буду з неприхованою втіхою, спостерігаючи за переляком на обличчі Айока. Спокійне обличчя Люелле його занепокоїло, і тільки-но він зібрався гаркнути на стражників, як Істота з Пісні, що весь час дивилась йому в очі, ніби хотіла проникнути у всі його думки, раптом усміхнулась з якоюсь дивною зухвалістю.
…і тоді Буду у самій глибині свого мозку почув могутній Голос. Голос йому знайомий. Голос, що наче ніж, розрізав йому голову всередині:
— Мовчи, Буду, бо я тебе вб’ю, — говорив Голос у його голові. — Якщо захочу, спалю дотла всі клітини твого мозку, і тоді ти вже ніяк не прислужишся Урґхові…
Останньою думкою Буду — перш ніж перед його очима розіллявся болем пурпур — була думка, що це ж Голос Дівчини, що стоїть ось поруч, хоча вона ні на мить не розтулила рота. А потім нестерпно гострий біль, що свердлив його мозок, став ще нестерпніший — Буду знепритомнів і впав на землю. Усе це не тривало довше за кілька секунд. Єдине, що побачили вартові, — це Буду, що впав на землю, хоча до нього ніхто пальцем не торкнувся. Двоє вартових припали до нього. То один, то другий безпорадно гукали:
— Що з тобою, пане?.. Це Прем’єр-Міністр Урґха, от біда, все воно на нас окошиться… І що його з ним робити? Лежить, наче колода… геть непритомний…
— Краще віднесіть його в покої і покличте лікаря, — звелів Айок грубим голосом те, що підказала йому Люелле. — А ти поки що відчиняй браму, бо наш пан не вибачить запізнення ані тобі, ані нам, — наказав Айок третьому вартовому. Двоє стражників хутко віддалялись, несучи миршаве тіло Буду, тяжче, ніж зазвичай, бо непритомне.
— Гасло кажи! — огризнувся той, бо його вивело з рівноваги те, що діялося щойно. Тут Айок занімів, а його ноги аж підігнулись зі страху. Він забув про таку важливу і до того ж таку легку річ! Будь-який батьків вояк сказав би йому сьогоднішнє гасло, якби він здогадався про це спитати… Люелле відразу зрозуміла, що діється, і розпачливо впилась поглядом в очі вартового, щоб прочитати його думки. У світлі смолоскипів вони дивились на неї — невеличкі темні, ніби несамовиті. Врешті прочитала у них відповідь.
— Шлюб, — сказала спокійно, трохи змінивши голос на низький. — Гасло «шлюб», а тепер швидко відчиняй ворота і спускай міст, а то Урґх тебе відшмагає. Ми йдемо шукати ялівець на вінок нареченій, бо такий був звичай у її роді, і вона не хоче без нього йти до шлюбу.