Розділ 24
Айок і Люелле були в тумані безпорадні, як сліпі кошенята. Перейшовши розвідний міст, провалились в імлу, як у молоко, і якби не тримались весь час за руки, ніколи би не знайшли одне одного.
— Це робота моєї Опікунки, — гордо мовила Люелле. Айок ледве розчув її слова, хоч був поруч з нею. Молочна вата приглушувала і поглинала всі звуки. — Якби не туман, погоня схопила б нас за якісь чверть години.
— Але тепер ми не знаємо, куди йти. Хтозна, може, ми крутимось по колу і зовсім не віддаляємось від Замку? — боязко зауважив Айок.
— Я знаю, куди йти. Мене веде Голос Чарівниці, — похвалилась Дівчина.
Айок легенько здригнувся. Все-таки це щось одне — захоплюватись Чарівницями з Пісні Єдиної, істотами, створеними з поезії та чарів, і зовсім інше — йти на зустріч з однією з них. Дівчина відчула його страх і розсміялася:
— Ох, так, вона перетворить тебе на маленьку мишку — коли їй тільки заманеться. А замість пальців у неї такі гострющі кігті!
Однак зрозуміла, що її супутник переляканий не на жарт, і підбадьорливо стиснула його за руку.
— Ми — твої боржниці, ти нам допоміг. І тобі не треба боятися ані мене, ані її, моєї Опікунки. І кігтів у неї немає. Вона навіть по-своєму гарна…
Хоч туман і огорнув все навколо, Люелле йшла тепер швидко й легко, ведучи Айока за собою. Однак хлопець на кожному кроці спотикався і тремтів від страху й холоду.
— Ну, не будь таким розтелепою, — нетерпляче скартала його Люелле, коли хлопець знову спіткнувся і вони змушені були йти повільніше. Айок засоромився і, щоб це приховати, завів розмову:
— Не збагну, що це сталося з Буду? Досить йому було раз крикнути — і нас би затримали. А тут він падає на землю непритомний!
— Це я таке зробила, — вдоволено пояснила Дівчина. — Я поранила його моїм Внутрішнім Голосом. Мій Голос, як казала Чарівниця, може вбити!
— Але ж ти його не вбила! — перелякано скрикнув Айок. Густий туман, що поглинав звуки, приглушив паніку в його голосі.
— А якщо навіть так? — легковажно спитала Люелле.
— Як ти можеш це так спокійно казати! Та ж ти тоді порушила б один із Законів Пісні! У ній зрозуміло сказано, що ніхто нікого не вбиватиме, що з убивствами буде покінчено. А визволення принесуть чари, а не смерть!
І хлопець мимоволі продекламував відповідні слова:
Люелле благословляла туман, в якому Айок не міг побачити, що її обличчя пашіє рум’янцем сорому.
— Я його не вбила, — сказала нарешті, відчуваючи клубок у горлі. — Я його тільки ненадовго знешкодила.
У той же час у серці Люелле запанувала тиха злість. Відчула легку заздрість: він, цей худорлявий хлопець, знає слова Пісні Єдиної і ще й повчає її. А вона не може сама уникнути помилок. Однак це почуття тільки легенько шкрябнуло її серце і відразу зникло. А Дівчина знову засоромилась і зрозуміла, чому потребувала, щоб Чарівниці були поруч. Досі вони застерігали її від помилок — тепер, на щастя, поруч з нею цей хлопець, що так міцно любить Пісню, що знає кожне її слово.
— Як ще далеко мені до досконалості! — сказала сумно.
— О ні, ти досконала! — заперечив палко Айок. — Не може не бути досконалим той, кого породила Пісня Єдина!
Люелле з вдячністю вислухала його слова і згодилась з тим, що в них правда. Вони вже йшли через туман кілька годин. Нарешті Айок призвичаївся до туману і перестав щомиті спотикатись — завдяки впевненій руці своєї товаришки. Однак в якусь мить обоє відчули таку втому, що у них не було інших бажань, як тільки відпочити. Лягли на землю, притулились одне до одного і поснули.
Розбудило їх сонце, промені якого розтопили сніг навколо. На свій подив, обоє зовсім не замерзли, бо їх вкривав товстий бурий плащ Чарівниці. Вона ж сиділа на камені неподалік.
— Треба йти далі! — озвалась. — Що швидше будемо у найближчому Лісі, то краще. Хоча туман ще клубочиться біля Замку Урґха, я не зможу довше його втримати, і він зараз розвіється. А тоді за нами рушить погоня. У Лісі ми будемо в безпеці.
Айок був вражений. Жодне слово в Пісні не описувало Чарівниць — тільки їхні дії. А дії свідчили про те, що Чарівниці наділені могутньою силою. Тимчасом на камені сиділа стара жінка. У неї було звичайне, найзвичайніше симпатичне обличчя і трохи згорблена спина. Тільки очі на цьому обличчі, засмаглому від мандрівок, були дивні: сірі, глибокі, холодні. Вузькі уста Чарівниці всміхнулися до Айока.