— Це герцог де Гіз? — запитую я Шарлотту.
Ми перебуваємо у гроті Монсо, спостерігаючи, як Анжу з легкістю перемагає інших чоловіків у грі «пел-мел».
— Де?
Нахилившись уперед, я вказую туди, де закінчуються фантастичні декорації пана де Л’Орме,— штучні скелі, які виглядають, немов природні, переходять у пласку галявину, залиту яскравим осіннім сонцем. На вході до гроту завмер юнак: його силует наполовину освітлений, наполовину прихований тінню. Мені здається, він міг би бути старшим братом герцога де Гіза, якби його світлість мала брата, тому що він значно вищий, ніж був герцог, коли ми бачилися востаннє.
— Боже! Гадаю, це він.
— Знати, що він повернувся з Австрії, і бачити на власні очі — дещо різні речі, чи не так, пані? — Генрієтта дарує нам одну зі своїх хитрих усмішок.— Погляньте, як дивиться на нього моя сестра. Її чоловік має бути пильним — інакше йому знову наставлять роги.
Я шукаю очима принцесу де Порсіані, бачу, що вона відійшла досить далеко від двору, повністю розвернувшись у тому напрямку, на який я щойно вказала.
— Жах! — шепоче Шарлотта.— Вона надто стара для нього.
— Розумію,— відповідає Генрієтта.— Але ж ви не старі для нього. Можливо, треба попередити барона де Сов. Бідолашному загрожують роги, а він одружений менше півроку.
Шарлотта, яка так довго чекала весілля, вийшла заміж цієї весни за Симона де Фіц — колишнього секретаря короля, а нині — державного секретаря. Він не був чоловіком її мрії, і вона пролила чимало сліз, справедливо вважаючи, що цей пан не гідний її. Попри те, що він барон, Фіц придбав землі й титул у єпископа Монпельє менше п’яти років тому, а за походженням він селянський син.
— Ні, не загрожують,— мовить Шарлотта.— Гіз не для мене. Не тому, що я боюся барона, а тому, що знаю свій обов’язок керівниці королівського гардеробу і першої фрейліни,— моя подруга елегантно складає руки навхрест, на якусь мить суворо стискає губи. Потім, припинивши гру, вона диявольськи усміхається.— Я наставлю роги моєму чоловікові лише з тими кандидатами, яких обере її величність.
Ми весело регочемо втрьох.
Перевівши дух, я кажу:
— Генрієтто, герцог заслуговує на щось краще за малюнок у часослові вашої сестри, на якому його зобразять розіп’ятим на хресті.
Принцеса має дивну звичку малювати саме такі портрети своїх коханців. Усі придворні фрейліни знають про це, і байдуже, що її чоловік демонстративно ігнорує чутки.
— Справді? — Генрієтта кидає на мене пронизливий погляд.— Невже ви зацікавлені у ньому?
— А чом би й ні?
Озирнувшись, я спостерігаю, як герцог займає місце серед людей короля, і Карл вітається з ним. Безперечно, Гіз набагато гарніший, ніж тоді, коли вирушив воювати з турками, і тепер, коли він усміхається у відповідь на слова короля, його обличчя жвавішає і виглядає ще привабливіше. Поки я витріщаюся на нього — мушу визнати, що я таки витріщаюся,— герцог несподівано відводить очі, і наші погляди зустрічаються. Я відчуваю тремтіння у грудях. Він трохи нахиляє голову так, неначе вивчає мене і намагається вгадати мої думки. Бурхливі овації переривають цей обмін поглядами. Гру закінчено. Анжу переміг усіх. Мої супутниці підводяться, і обличчя та постать герцога губляться в морі спідниць. Коли я теж підводжуся і знову дивлюся в його бік, його вже немає.
Мене охоплює певне розчарування, але це почуття зникає, коли Генріх перестрибує низьку стіну, що відділяє гральний майданчик від гроту, і мчить до мене.
— Ось і переможець дня,— я присідаю у неглибокому реверансі.
— Не треба докладати особливих зусиль, аби перемогти таких суперників. Дякувати Богу, приїхав Гіз. Нарешті ми матимемо пристойний теніс.
Отже, Генріх помітив герцога. Нічого дивного: мій брат успадкував гострий зір матері.
— Ходімо зі мною,— він простягає руку в очікувальному жесті.— Я маю ідею, як привернути до нас погляди всіх придворних на завтрашньому балі й змусити матір пишатися нами.
Я дозволяю йому повести мене крізь натовп і перетнути галявину в напрямку до саду.
— Учора вночі я бачив це уві сні,— каже Анжу, озираючись через плече, щоб переконатися, що ніхто з придворних нас не чує.— Ми маємо зіграти Артеміду та Аполлона.
— Але, Генріху, мені вже пошили вбрання. Як вам відомо, я граю роль Терпсіхори. Що робитимуть інші вісім муз, якщо я їх покину?
— Яке мені діло до інших муз? І чому ви так переймаєтесь? Наше перебування в Монсо присвячене спорту. Ми щодня ідемо на полювання. Чому б тоді нам не зіграти близнюків — найкращу пару лучників серед богів. Хіба ви не казали мені якось уранці, що полюбляєте полювання навіть більше за бали?
— Так, але...
— Але нічого. Хіба ж ми не брат і сестра, як Артеміда з Аполлоном? Кого з братів і сестер, окрім нас, можна назвати найбільш відданими честі матері? Лише цю пару з давньогрецького міфу. Така аналогія потішить королеву — аби вона напевно її помітила, я написав короткий вірш про історію Ніоби.
— І вбивством чиїх нащадків погрожуватимемо ми?
— О, я писав у загальних рисах — жодних натяків на політику,— він відмахується від мого запитання, немов від мухи.— Я просто хочу дати зрозуміти всім: з боку будь-якої родини надзвичайно нерозумно вважати себе рівнею королівському дому Валуа.
Я здіймаю руки, адже зазнала відвертої поразки. Надто приємне видовище — ми з братом стоїмо пліч-о-пліч і висловлюємо відданість матері. Я піддаюся спокусі.
— Якщо ви роздобудете золоті луки, я подбаю, аби нам пошили схожі туніки.
— Чудово. Ви маєте надіти вашу нову золоту перуку з кучерями у грецькому стилі.
Зазвичай я заперечила б, оскільки мені надто жарко носити перуку. Але, згадавши обличчя герцога де Гіза, я замовкаю. Можливо, варто принести маленьку жертву заради краси. Усі кажуть, що світле волосся підкреслює колір моїх очей і пасує до моєї блідої шкіри.
— І годі вже давати поради щодо мого вбрання. Ідіть і принесіть ваш костюм до моїх апартаментів, а я вирішу, який варіант найкращий.
Поцілувавши мене в щоку, він зникає. Проте замість негайно повертатися до палацу, я заглиблююся в пишний сад, прагнучи насолодитися дотиками осіннього сонця. Усівшись на лавці, я відкидаюсь назад і заплющую очі під акомпанемент розмов, які лунають десь далеко.
Аж тут чути кашель. Якщо Генріх повернувся порушити мій спокій іншими інструкціями, я задушу його. Я розплющую очі. Переді мною стоїть герцог де Гіз. Боже мій, він високий і зблизька ще гарніший, ніж тоді, коли ми розглядали одне одного через прохід. Його волосся золоте без будь-якої перуки. Завивається в легенькі кучері. Тоненькі вуса зміяться над губами. Він усміхається.
— Ваша високосте,— уклоняється він.— Я щойно повернувся до двору і волів би бути представленим.
— Мені?
— Ви ж тут сама, чи не так? — його очі видають веселість, що межує з нахабством.
— Авжеж, це багато що пояснює,— глузую я. Якщо він може бути нахабним, я теж можу.— Коли нікого немає, згодиться і французька принцеса.
— У жодному разі. Якби весь двір був присутнім, я все одно прагнув би уваги вашої високості.
Він киває в бік сусідньої лавки, немов просячи дозволу сісти, після чого сідає, не дочекавшись моєї відповіді. Гостро відчуваючи близькість його тіла, я підводжуся.
— Ваша милосте, якби весь двір був присутнім, ця зустріч була би доречною, але, зважаючи, що ми на самоті, у віддаленому куточку саду... Невже таких манер ви навчилися при австрійському дворі?
Обличчя герцога не виражає ані тіні збентеження. Мої слова скоріше викликають у нього усмішку. Ця усмішка зачаровує мене. Я фліртую, але втішаю себе, що баронеса де Рец пишалася би мною за те, що я визнала непристойність ситуації попри неабиякі зусилля, яких я докладаю, аби думати про дотримання етикету, коли очі герцога прикуті до мене. Мені краще піти, перш ніж я зміню рішення і залишуся з ним.
Я роблю крок, і герцог підводиться. Ще один уклін. Цілком бездоганний.
— Чи можу я бути представленим вам за сприятливих обставин?