— Заради вашої слави.
— І своєї.
— Що ж поганого, якщо він служить вам обом? Усі найкращі чоловіки мають амбіції, хіба ні?
— Ваша правда,— він сідає та кидає компрес у чашу. Краплі лимонної води розлітаються, забризкуючи мені обличчя.— Але найгірші чоловіки теж їх мають, люба сестро. Я зрозумів це відтоді, як здобув корону. І ви зрозумієте. Сподіваюсь, не дуже болісно.
Хтось стукає у двері.
— Увійдіть,— гукає Карл.
Поріг переступає герцог де Гіз, увесь укритий пилом і потом.
— А ми саме про вас говорили,— мовить Карл.
Цікаво, до яких чоловіків Карл відносить Гіза — найкращих чи найгірших?
— Ваша величносте, здається, принц Конде має намір знятися з табору.
Карл підхоплюється.
— За ним! Чи ви втомилися і не зможете очолити частину моєї армії та вирушити навздогін?
— Я ніколи не втомлююсь служити моєму королю і готовий очолити будь-яке військо, велике чи мале, аби вирушити туди, куди ви накажете.
— Чудово!
На вилицях Карла вимальовуються дві червоні плями. Уже вдруге після його повернення він шаленіє, цього разу це викликано ентузіазмом, а не гнівом. Я запитую себе, чи знає герцог, що цей раптовий стан піднесення може бути примхливим і небезпечним. Король стискає герцога в обіймах і відпускає з не меншою пристрастю.
— Уперед!
— Кого з ваших людей я маю повести?
Це запитання неприємно дивує Карла: він не звик приймати такі рішення. Більш того, я підозрюю, що він недостатньо володіє інформацією, аби відповісти. Помітивши збентеження мого брата, герцог швидко відмовляється від запитань.
— Вибачте, ваша величносте,— каже він.— Я даремно турбую мого короля запитаннями, які краще залишити для ваших підлеглих. До кого мені звернутися за наказами?
— До нашого брата Анжу. Завтра його буде призначено генерал-лейтенантом.
На обличчі Гіза видно подив, але він миттєво опановує себе, елегантно уклоняється й виходить.
Не минає й миті, як Карл стає стривоженим. Протиснувшись до письмового столу, він вириває аркуш і люто щось пише.
— Ідіть за герцогом,— наказує він, абияк згорнувши аркуш і жбурнувши його мені.— Попросіть його передати це Анжу. Я не хочу, аби мій брат виставив мене дурнем, відмінивши мій наказ.
Я перехоплюю Гіза, коли від апартаментів Анжу його відділяє менше одного метра.
— Ваша милосте! — гукаю я. Зупинившись, він обертається.— Його величність просить передати це герцогу Анжуйському.
— Він уже змінив думку про моє призначення?
— Пане, я не пліткуватиму про зміст листів його величності.
— Вельми чесно,— каже він, приймаючи листа.
— Битва була жахливою? — запитую я.
— Програвати завжди жахливо.
Звісно, я очікувала іншої відповіді; я жадала подробиць про помираючих у багні чоловіків, про запеклі рукопашні бої.
— Але, зрештою, ми переможемо. Ми мусимо,— я пригадую жарт Карла про те, що Бог на нашому боці, а найкращі чоловіки — ні. Проте чоловік, який стоїть переді мною, викликає довіру. Анжу викликає довіру.
— Ваша впевненість надихає, ваша високосте. Я візьму із собою згадку про ваші слова та ваші яскраві очі, коли вирушу на схід.
Мурашки пробігають по моєму тілу. Я бажаю запропонувати йому щось конкретніше, якийсь талісман. Проте це надто сміливо. Поцілунок теж підійшов би. З мого боку це було б дуже люб’язно. Але ж яка безсоромність!
Він простягає руку.
— Чи можу я?..
Я дозволяю і захоплено спостерігаю, як він схиляється над моєю рукою. Його губи, які притискаються до моїх пальців, тверді й гладкі на дотик.
— На щастя,— каже він, випростовуючись. Не знаю, чи зашарілася я, але він — так. Рум’янець помітний навіть крізь шар пилу, і це дивує мене.
— Я молитимусь за вас,— тихо кажу я.
— Це велика честь. Достатньо, що ви думатимете про мене.
Коли він зникає з поля зору, я цілую місце на руці, якого щойно торкався герцог, уявляючи, ніби він цілував мої вуста, а я цілую його у відповідь.
Глава 7
28 вересня 1568 — Париж, Франція
оли Анжу покинув Париж, очоливши королівську армію близько року тому, я думала, що звістка про нашу перемогу надійде швидко. Я мріяла зустріти герцога де Гіза як героя і, можливо, дозволити йому поцілувати не лише мою руку. Однак після битви при Сен-Дені я отримала зовсім не ті новини, на які очікувала. Протестанти захопили Ла-Рошель. Мій кузен, принц Наваррський, приєднався до Конде, внаслідок чого двоє принців повели єретиків проти корони. Чотири місяці я не бачила мого брата та мого гарного герцога. Зрештою, коли підписання мирної угоди в Лонжюмо привело до закінчення протистояння й вони повернулися додому, вони не виглядали переможцями ані у власних очах, ані в очах парижан.
Це несправедливо, й саме так я сказала Анжу. Адже мати пояснила, що нова угода не дає жодних переваг протестантам: все це вони вже отримали завдяки попередній угоді. Але мої слова не переконали брата так само, як і католицьких підданих його величності не переконали відповідні плакати. Анжу перебував у жахливому настрої. Між тим, у містах протестанти почали помирати: їх убивали на вулицях і навіть у власних домівках. Я не раділа цим смертям не тому, що мені було шкода, а тому, що вони розгнівали матір. Я повірила їй, коли вона сказала, що вбивства протестантів спричинять чергову війну.
Сьогодні ми знову воюємо, але цього разу це наша ініціатива, а не протестантів. Уранці Карл підписав едикт у Сен-Mop, який скасовує права єретиків проводити богослужіння, а зараз король іде вулицями Парижа, а попереду несуть останки Святого Дені. За традицією, процесія вшановує святого перед тим, як воїни беруться за зброю. Уперше за багато місяців двір об’єднується.
Крокуючи слідом за королем, я усміхаюсь, коли бачу Анжу: він несе підпору до балдахіна, який прикриває святі реліквії. Задля цього мій брат покинув великий військовий табір в Орлеані. Я промовляю особливу молитву подяки святому за його повернення. За ним іде герцог де Гіз, підтримуючи балдахін ззаду.
Тисячі людей висипали на вулиці, якими йде процесія, щоб насолодитися видовиськом. Я чекаю, коли все закінчиться, чекаю нагоди поговорити з герцогом на бенкеті, який відбудеться згодом. Як завжди, я не мушу довго чекати. Ледве ми зупиняємося, герцог підходить до мого коня й допомагає мені стрибнути в сідло.
— Ваша милосте,— кажу я, приймаючи простягнуту руку і шкодуючи, що не можу торкнутися її без рукавиці.— Я здивована, що ви усміхаєтесь. Коли ми востаннє бачилися при дворі, ви мали надто похмурий вигляд.
— Я почувався пригніченим через ту огидну угоду,— каже він, спираючись рукою на холку мого коня і дивлячись на мене,— а ще мене не влаштовувало товариство, яке я був змушений терпіти.
— Конде та Коліньї пішли раніше за вас, але ви залишалися сумним. Чи ви маєте на увазі товариство Валуа?
— Ні за що у світі,— відповідає він.— Бути в товаристві короля — неабияка честь.— Його рука спускається до стремена, куди я устромлюю ногу; він бере мою ногу і намагається допомогти, але йому не вдається; я смикаю спідницю, ховаючи оголену щиколотку.— А бути у вашому товаристві — неабияка насолода.
— Чи надовго ви та інші чоловіки залишитеся з нами?
— Не можу сказати, але, на жаль, маю сумніви, що надовго.
— На жаль? Нужбо, герцогу, не брешіть мені. Ви ж вирушите навздогін за протестантами — таке доручення потішить вас.
— Правда. Проте я не брешу, адже будь-яке задоволення вимагає жертви. Я відчуватиму задоволення у війні проти ворогів короля, але пожертвую щастям бути поряд із вашою високістю.
Невже його рука рухається вгору? Так, вона піднімається до моєї щиколотки, і це відчуття настільки дивовижне, що я вже не можу ні про що думати. На якусь мить я уявляю, що відчувала би, якби герцог далі ковзнув рукою по гомілці та зупинився на коліні. Аж тут з’являється баронеса де Рец, і герцог відступає назад, забравши руку.