— Ваша високосте,— каже баронеса,— ми не хочемо відставати.
Вона розвертає коня в бік моєї матері, а я їду слідом.
У дворі Лувра Анжу допомагає мені спішитися.
— Сьогодні ваш перший танець — мій,— каже він.
— Навряд. Боюсь, вам доведеться танцювати з мадемуазель де Р’є, оскільки я вже пообіцяла перший танець герцогу де Гізу.
— Справді? Гадаю, герцог переслідує власні інтереси з такою ж швидкістю, з якою виконує мої накази під час бою,— він пропонує мені руку.— Упевнений, ви пообіцяли танець йому, аби роздратувати мене, але в цьому немає потреби: мої стосунки з Рене закінчено. За той час, що я провів в Орлеані, я зрозумів, що вона не варта моєї уваги.
— О Генріху,— я імпульсивно стаю навшпиньки та цілую його,— здається, я танцюватиму з герцогом пізніше, а перший танець все ж таки віддам вам.
Перш ніж він встигає щось відповісти, я біжу геть. Ледве відчинивши двері моїх апартаментів, кличу Жийону. Я розглядаю розкладене на ліжку вбрання для бенкету, поки Жийона роздягає мене. Можливо, я схвалювала їх перед виїздом до Базиліки, але зараз я не задоволена.
Звільнившись від спідниці з фіжмами, я кажу:
— Я змінила рішення щодо моєї сукні. Я хочу рожеву сукню, новий виложистий комір, оздоблений мереживом, і срібний помандер — подарунок герцогині Лотаринзької.
Такий вибір, безперечно, підвищить мої шанси на прихильність Гіза. Рожевий шовк добре відтінятиме колір мого обличчя. Що ж до коміра, мої спостереження дозволили дійти висновку: аби привернути увагу такого привабливого чоловіка, як герцог, розумно потішити його погляд не лише рум’яними щоками.
Жийона покірно підбирає відкинуте вбрання, яке так старанно підготувала для мене, й прямує до гардероба.
На туалетному столику я відкриваю кілька флаконів у пошуках ідеального аромату. Якби ж я мала парфуми, які щойно привезли матері з Флоренції. Її фрейліни передавали їх одна одній, і всі визнали цей аромат чарівним. Я теж прагну бути чарівною. Зрештою, я змушена обрати парфуми серед тих, що мені доступні. Я наливаю щедру порцію в долоні, потім занурюю руки в комір сорочки і масажую між грудей. Наостанок втираю те, що залишилося, у потилицю, біля лінії росту волосся.
Жийона повертається. Замінивши мою сорочку на нову, вона зупиняється, принюхується й дивиться на мене широко розплющеними очима.
— Я вже не маленька дівчинка,— кажу я,— і сьогодні я хочу пахнути, як усі придворні дами.
А ще я хочу фліртувати, як вони. І в цьому мені потрібна допомога. Убравшись у сукню, я одразу вирушаю до воріт чекати на Генрієтту. Зі свого паланкіну вона бачить мене і, щойно носії зупиняються, запрошує піднятися до неї.
— Маргарито, що трапилось?
Я виразно дивлюсь у бік запнутих завіс.
— Не бійтеся, я сама обираю носіїв мого паланкіну і плачу їм. Відтак, вони охоче стали глухими, сліпими та німими.
— Гра з герцогом де Гізом знову розпочинається, а я майже нічого не знаю про те, що може статися.
— А чого ви хотіли би?
— Поцілувати його.
Генрієтта сміється. Потім, здогадавшись, що мені соромно, вона стискає мою руку.
— Моя люба, я сміюсь не з вашого бажання. Я в захваті від скромності ваших запитів. Уже давно я не спілкувалася з такою невинною п’ятнадцятирічною дівчиною. Це надзвичайно чарівно, і маю зазначити, що саме це зробить вас неперевершеною в очах герцога. Я не раз казала сестрі, що з таким чоловіком, вкрай набожним, який поважає традиції та прагне зберегти найкращі надбання Франції, безсоромна, доступна поведінка не спрацює.
Дуже рада це чути.
— Певно, ви знаєте, як треба цілуватися,— вона витримує паузу й запитально дивиться на мене.— Якщо не знаєте, повірте, це відбувається цілком природно, і вам не знадобляться інструкції. Єдина допомога, яка вам знадобиться,— створити сприятливі обставини. Жінці можуть цілувати руку на балу, і це не викличе скандалу, навіть якщо вона принцеса, але щось більше неможливе,— Генрієтта виразно хмикає.— Що ж, я надам вам таку нагоду. Довірте це мені.
Вона стукає, наказуючи нести паланкін далі, аби ми могли вийти біля самісіньких сходів.
— Але пообіцяйте мені, люба подруго, що ми ще поговоримо, коли ви захочете чогось більшого за поцілунок,— каже вона, поки ми наближаємося до зупинки.
Я не знаю, як реагувати на її безтурботний коментар про «дещо більше за поцілунки». Мої знання про це обмежені, а інформація, яку я маю, дуже суперечлива. Фрейліни, яких мати залучає до зваблення чоловіків, часто жартують, що це нестерпно, але, вочевидь, багато хто насолоджується амурними пригодами. Генрієтта точно насолоджується. Вона рідко залишається без коханця і, здається, отримує неабияке задоволення, доки він їй не набридає. Проте я звикла до думки, що моя цінність полягає у цнотливості, і це, поза сумнівом, біблійна чеснота. Зрештою, я відчула відразу, коли спіймала Анжу на гарячому. Не уявляю, як можна хотіти, аби чоловік притискав тебе до стіни і хапав руками, де йому заманеться. Можливо, варто поділитися цим із Генрієттою: вона значно досвідченіша за мене, і, хоча вважатиме мою наївність чарівною, я бажаю здаватися більш обізнаною у таких питаннях. Тому я втомлено хитаю головою у відповідь, удаючи, ніби все розумію.
Ми заходимо пліч-о-пліч. Сьогодні у склепінчастій залі переважає інша енергетика — дуже чоловіча. Чоловіки видаються більш мужніми, оскільки готуються вирушити на війну. Вони демонстративніше хизуються. Вони більше п’ють, щоправда, якщо йдеться про друзів Анжу, це навряд чи можливо. Вони гучніше жартують. Вечеря галаслива. Я сиджу біля Анжу. Його поведінка відбиває загальні настрої.
— Як же чудово мати можливість веселитися,— каже він.— Ми, чоловіки, маємо вдосталь насититися цивілізованими розвагами. За кілька днів ми блукатимемо під осінніми дощами, прагнучи проливати кров і тонути в її потоках. Не буде гарного вина, музики, ніжних форм і облич,— його рука торкається мого коліна під столом.
— Як мені відомо, ви берете вино з собою,— я усміхаюсь йому, намагаючись визначити, які відчуття викликає його рука, що лежить на стільці біля мого стегна.
— Я волів би взяти вас із собою.
— Це мене дуже потішило б. Багно мені не подобається, але побачити битву... як хвилююче!
— Це справді хвилює. Але надто брутально для ваших очей, Марго. Бажаєте, аби я привіз вам якийсь трофей? Приміром, голову Конде?
— Будь ласка! Я могла би тримати її у скриньці,— я сміюсь над такою перспективою, й Анжу сміється зі мною.
— Якщо я здобуду його голову, підозрюю, що королева захоче наштрикнути її на спис.
— Повертайтесь живим — цього мені достатньо,— я знаю, що серйозність не зовсім доречна, але мій брат наражається на справжню небезпеку, а його життя надзвичайно цінне для мене.
— Просто повернутися — не достатньо,— відповідає він у тому ж галантному тоні, що й раніше.— Я мушу повернутися з перемогою. Не стерплю, якщо друга війна розчарує, як і перша.
— Бідолашний мій! — я стискаю його руку, яка все ще лежить на моїх спідницях.— Навіть не думайте про таку можливість.
Він нахиляється поцілувати мене в щоку і затримується біля мого обличчя.
— Що це за аромат? Він гіпнотизує.
Мені приємно це чути. Якщо мій брат так уважає, молюсь, аби герцог поділяв його думку.
— Може, візьмете з собою флакон моїх парфумів? — запитую я, шукаючи очима Гіза.
Нас відділяє лише один стіл. Його очі прикуті до мене. Я сміливо зустрічаю його погляд, після чого прижмурюю повіки й майже непомітно надуваю губи.
— Будь ласка.
— Сказано — зроблено. Парфуми ваші,— не відводячи погляду від герцога, я уявляю, що це його рука лежить на моєму стільці,— і раптом мене огортає теплом. Я повертаюсь до Анжу.— Ви все ще маєте право на перший танець.
— Яка честь. Чи ви робите це, аби розгнівати мадемуазель де Р’є? Ревнива дурепа.
— Хто з нас дурепа — мадемуазель чи я?
— Обидві, але по-різному. Ви були дурепою, тому що взагалі ревнували до неї, адже вона нічого для мене не значила, була звичайним засобом тренування, що нічим не відрізняється від мого коня або мого меча. Я ніколи не кохав її. А вона дурепа, тому що не може елегантно сприйняти свою відставку.