— Вона не вміє бути елегантною.
— Що правда, то правда. Натомість ви — втілення граційності. Закладаюсь, ваші пестощі такі ж граційні, як і ваші танці.
Я звільняю мою руку від його руки, кладу її на стіл і граю з виделкою.
— А хто замінить мадемуазель?
— Я гадав, ви не хочете, аби їй знайшлася заміна.
Я пригадую темну ніч у Мо і пораду матері, яку вона дала мені.
— Чоловік мусить мати коханку, чи не так? Цього вимагає світське життя. Чому б вам не обрати жінку, якій, на відміну від мадемуазель, не бракує вишуканості?
Мій брат гучно ковтає, піднімає келих і залпом вихиляє.
— Кого б ви запропонували? — його голос лунає приглушено.
Я не замислювалася над цим серйозно. Розглядаючи придворних, які обідають, я помічаю Луїзу де ля Беродьєр.
— На вашому місці я обрала би красуню Руе.
Анжу виглядає розчарованим.
— Вона вишукана, походить із шляхетної родини. І хіба ж не ця пані була коханкою короля? Це означає, що в танці кохання вона тримається граційно. Ви заслуговуєте на гідну партнерку.
— Якщо ви бажаєте бачити мене з нею, я підкорююсь,— він бере мою руку з виделкою і підносить її до своїх губ.— Я практикуватимусь із Руе, доки не настане день, коли я обиратиму самостійно, адже я прагну бути гідним тієї, що затьмарює всіх муз своєю граційністю.
Невже він має на увазі баронесу де Рец? З нею йому точно знадобиться талан — я ніколи не чула пліток про її подружні зради.
Карл підводиться.
— Ходімо,— кажу я братові.— Не хочете прогулятися перед танцями? Я вже сита.
Ми зупиняємось, чекаючи, коли спуститься король, який з одного боку тримає під руку матір, а з іншого — Марі. Потім ідемо далі. Поки Карл прямує до свого місця під позолоченим балдахіном, за столами вже нікого немає. Проходячи повз Гіза, я усміхаюсь йому, моє серце калатає, коли він усміхається у відповідь. Я хочу швидше розпочати: після першого танцю з Анжу маю намір танцювати з герцогом.
Мій брат, завжди чутливий до зміни мого настрою, здогадується про моє нетерпіння. Зупинившись перед матір’ю, він каже:
— Ваша величносте, можливо, король не дуже хоче танцювати, але дехто з нас хоче.
Вона повертається до Карла, який мило перешіптується з Марі. Король поблажливо киває і намагається посадити Марі собі на коліна.
Мати дає знак, і лунає музика — гальярда. Чудово! Природний атлетизм Анжу завжди привертає увагу, а якщо я танцюватиму жваво, можна примудритися, аби герцог на якусь мить побачив мою щиколотку. Сподіваюсь, він спостерігатиме за мною. Ми не єдина пара, яка рухається енергійніше, ніж зазвичай. Шукаючи герцога в натовпі, я з подивом виявляю, що довкола атмосфера якась божевільна. Танцівники задихані. Жінки сяють від радості, а чоловіки переводять погляд з облич на груди. Герцог танцює з принцесою де Порсіан. Мене переповнює гнів, доки я не помічаю, як часто він відвертається від неї і дивиться на мене. Чи справді я бачу томління в його поглядах, чи лише уявляю це, оскільки всім серцем жадаю опинитися біля нього?
Коли танець закінчується, Анжу знову простягає мені руку. Я вже не можу відкладати далі здійснення своїх планів щодо цього вечора, тому я не погоджуюсь.
— Гадаю, вам треба звабити одну жінку.
— Як накажете,— він палко цілує мою руку й відходить, залишивши мене чекати на герцога. Довго чекати не доводиться. Розвернувшись у правий бік, я бачу його зовсім поряд.
— Ваша милосте, ви дозволите запросити вас?
З неабияким задоволенням! Мені знадобилося все моє самовладання, аби не виявити радість, бо це суперечить світським правилам. Я ствердно киваю головою, зберігаючи холодний вираз обличчя. Ми чекаємо. Його рука так близько від моєї, що вони майже торкаються. «Майже» мене не влаштовує. Я хочу, аби музики швидше заграли. Наче у відповідь на моє бажання танцювати й відчути дотик руки герцога, вони розпочинають. Вольта!
Ми розходимось, але я не проти. Попереду багато приємного, й передчуття лише посилить насолоду. Коли герцог уклоняється, я бачу чітко окреслені м’язи його гомілки, гарну форму щиколотки. Він наближається до мене; я беру його витягнуту руку, не просто торкаючись пучками, а даючи змогу повною мірою відчути шовковистість шкіри та вагу моєї долоні. Відчуття божественне, але все відбувається надто стрімко. Ми виконуємо поворот і знову розходимось. Мій подих пришвидшується. Коли ми зустрінемось, він підніматиме мене в першому колі поворотів. Одна лише думка про це викликає несподівані реакції: я відчуваю свої груди так, як ніколи раніше не відчувала, усередині все обривається, а нижче, у потаємних глибинах, прихованих під вбранням, щось начебто тріпоче.
Його рука стискає мій стан. Я торкаюсь плеча герцога і, присягаюсь, мене огортає жаром його тіла навіть крізь камзол. Поки він кружляє мене в танці, моя друга рука лягає на інше його плече; виглядає так, наче ми ось-ось обіймемось. Потім його коліно піднімається, і я присідаю на нього, дозволяючи підкинути моє тіло високо в повітря. Я не вперше танцюю вольту, однак такого досвіду в мене ще не було. Я кудись лечу, в моїй душі — сум’яття. Канделябри, обличчя, шовкове та оксамитове вбрання танцюристів, стеля бальної зали — усе зливається в яскравому вихорі. Кожен сантиметр моєї шкіри на диво чутливий. Вітерець ласкаво обдуває моє обличчя, поки я кружляю й кружляю. Коли ми виконуємо п’ять поворотів і я мушу відійти від Гіза, я ледве тримаюсь на ногах, неначе п’яна, як друзі мого брата. Дорогою я стикаюся з Генрієттою. Вона усміхається і зображує поцілунок.
Знову й знову я повертаюся в обійми герцога. Потім музика — дуже різко, як на мене,— уривається. Я мушу присісти в реверансі; він мусить уклонитися. Коли я випростовуюсь, герцог уже чекає: він переплітає наші руки таким природним жестом, ніби ми не раз це робили. Не промовляючи ані слова, ми приєднуємось до тих, хто повільно обходить залу. Мені все ще переймає подих. Я не знаю, що сказати. Здається, де Гізу теж відібрало мову. Навколо нас усі сміються й весело теревенять. Але ми рухаємося мовчки — говорять лише погляди герцога. У його очах я бачу відверте захоплення, хвилювання і навіть подив — віддзеркалення всіх моїх почуттів.
До нас наближається Генрієтта, тримаючи під руку Бюссі Д’Амбуаза.
— Боже, важко повірити, що вже майже кінець вересня,— Генрієтта демонстративно обмахується віялом.— Я саме казала сеньйору, що деякі вікна треба відчиняти, інакше ми всі задихнемося. Герцогу де Гіз,— вона виступає вперед, бере його під руку і змушує відійти, добряче перелякавши мене,— не могли би ви із сеньйором відчинити вікно для мене та її високості, аби ми подихали свіжим повітрям?
— Якщо бажаєте,— каже Гіз, не приховуючи збентеження.
— Оскільки ми не хочемо застудити когось із танцюючих, можливо, варто знайти вікно в якомусь затишному кутку,— вона підморгує Бюссі.
— Вікно в сусідній кімнаті здається затишним і тихим,— хриплим голосом каже сеньйор.
— Ходімо, герцогу. Гадаю, ви не проти трохи освіжитися подалі від натовпу.
Генрієтта киває Бюссі, який пропонує мені руку. З Генрієттою та герцогом на чолі ми вчотирьох перетинаємо залу. Я бачу Шарлотту, яка стоїть у віддаленому кутку біля майже непомітних дверей для служників. Коли ми наближаємось до неї, вона каже:
— Баронеса де Рец не дивиться,— і найприроднішим жестом відчиняє нам двері.
Ми заходимо всередину. Нас огортає темрява, а потім відчиняються інші двері. За мить я усвідомлюю, що ми опинилися в маленькому червоному салоні.
Підходячи до вікна, Генрієтта вказує на нього:
— Панове, виконуйте ваш обов’язок.
Чоловіки квапливо відчиняють стулки.
— Ой, погляньте,— вигукує Генрієтта так, наче ніколи не була в цій кімнаті, хоча насправді провела тут чимало годин,— сеньйоре де Бюссі, я бачу балкон. Ходімо подихаємо свіжим повітрям.