— А якщо так?
Баронеса сідає на край мого ліжка і серйозно дивиться на мене.
— Ваша високосте, ви неправильно мене розумієте. Я не засуджую вас. Я просто бажаю знати, як ви почуваєтесь. Закохуватися — привілей молодих, оскільки таке кохання чисте і при цьому поведінка бездоганна. Мій обов’язок — упевнитися, що ваша поведінка саме така. Танцюйте з герцогом. Гуляйте з ним. Обговорюйте музику, мистецтво і навіть політику — це нормально. Я буду задоволена.
Я почуваюсь винною за те, що грубіянила баронесі. Потім вона знову звертається до мене:
— Прошу вас бути обережною з тими, хто дає вам поради, інакше невинний флірт може перейти в щось непристойне, що заслуговує на осуд. Пам’ятайте: я — гувернантка, обрана для вас її величністю.
— Пані, я завжди відкрита для ваших указівок. Що ж стосується людей, які дають недоречні поради, навіть не знаю, кого ви маєте на увазі.
Якщо баронеса зводить наклеп на моїх подруг, хай буде відвертою.
Підтикаючи ковдри, вона каже:
— Ми не обговорюватимемо цю тему... принаймні зараз.
Чудово. Краще я подумаю про приємніші речі, скажімо, про смак і дотик губ герцога де Гіза. Я майже загасила свічки — аж тут та сама подруга, від якої застерігала мене гувернантка, вбігає до моєї кімнати.
— Генрієтто! — вигукую я і випростовуюсь, готуючись обійняти її.— Я гадала, ви підете на вулицю Паве.
Мене не обіймають. Герцогиня стоїть у ногах мого ліжка; її обличчя освітлене свічкою, яку вона тримає в руках. Вона хитає головою.
— Я піду туди. Але я змушую Бюссі чекати, тому що ви вважали пристойним протанцювати весь вечір із Гізом.
Що? Невже я вислухаю другу догану за сьогодні?
— Я дозволила герцогу поцілувати мене з вашого благословення,— збентежено кажу я.
— Поцілунок — не проблема. Проблема — відсутність здорового глузду, яку ви продемонстрували згодом. Обережність — найкраща подруга Купідона, Маргарито,— обійшовши ліжко, вона ставить свічку на стіл і вмощується на тому самому місці, де сиділа баронеса, аби повчати мене.— Ви хочете мати нагоду зірвати поцілунок перед тим, як війна оволодіє чоловіками, а ми залишимося самі?
— Звичайно,— мені було б ніяково, якби моя подруга дізналася, як сильно я цього хочу.
— Тоді не афішуйте ваші стосунки, танцюючи з герцогом цілий вечір, або, запам’ятайте мої слова, за вами стежитимуть із пильністю, до якої ви не звикли.
— Баронеса де Рец уже дала мені це зрозуміти.
— Я не здивована. Вона надто дбає про свою честь, а посада гувернантки передбачає, що вона мусить дбати про неї ще ретельніше. Ваша невинність — розмінна монета королівства, яку треба зберегти, а потім витратити для задоволення інтересів корони. Якщо баронесі не вдасться зберегти вашу цноту, й про це дізнається її величність, покарання буде суворим.
— Але поцілунок...
— Поцілунок швидко призводить до інших речей.
— Чому ж тоді ви допомагаєте мені?
— Тому що,— нарешті вона обіймає мене,— я обожнюю вас. І я вірю, що ми маємо право на насолоду, якщо діяти обережно.
— Іншими словами, я можу цілувати Гіза таємно, але не можу виявляти мою прихильність публічно.
— Ви навчаєтеся науки кохання так само швидко, як учите латину,— усміхається вона.
— Гаразд, я діятиму обережно. От тільки скажіть мені, коли я знову побачу герцога?
— Боже, яка палка поведінка! Але в цьому ви не самотня. Герцог поставив мені точнісінько таке запитання.
Як же чудово знати, що герцог шалено закоханий, як і я!
— І що ви йому відповіли?
— Що завтра він має бути на змаганнях із боротьби, які проводить Анжу, обов’язково програти й незабаром піти.
— Вам було дуже прикро програвати моєму брату?
— Зовсім ні,— Гіз пригортає мене до себе.— Хай герцог Анжуйський хвалиться своєю перемогою і тією жалюгідною сумою грошей, яку він отримав від мене. На мене чекає краща винагорода.
— Тихіше,— шепоче Генрієтта, яка стоїть неподалік,— невже ви не можете скористатися вашими губами без зайвих слів?
Герцог нахиляється поцілувати мене. Я з нетерпінням стаю навшпиньки. Його поцілунок навіть кращий за той, що я пам’ятаю.
Більшість придворних — принаймні не дуже старих — зібралися в апартаментах Анжу подивитися на вечірні змагання. Мати дозволила мені піти з Шарлоттою. Більше дюжини інших фрейлін теж пішли, за винятком баронеси де Рец, яка, поза сумнівом, почувалася в безпеці, адже стільки людей будуть присутні, й на додачу герцогиня де Невер рано покинула Лувр, бо нездужає.
Генрієтта «нездужає» не більше за мене. Моя розумна подруга відіслала порожній паланкін за ворота палацу, а сама повернулася забрати Гіза, щойно він програв бій. Я втекла кілька хвилин по тому.
Руки герцога, стиснуті навколо мого стану, повільно рухаються вгору. Я ледве стримую крик задоволення, коли ці руки охоплюють мої груди, але обмежуюсь тим, що кусаю його за губу,— дотики герцога стають наполегливішими.
Ми зачаїлися в Залі каріатид, у ніші за колонами. Якби не відлуння, це була б ідеальна схованка. Генрієтта знову шикає зі свого місця, за два вікна від нас. Єдине джерело світла — сріблястий місяць, наполовину прикритий хмарами, тож роздивитися Гіза вельми важко. Я не заперечую. Я можу відчувати його, смакувати, і я вважаю, що темрява звільняє від скутості.
Його губи відриваються від моїх вуст і торкаються мого горла. Я занурюю руки в його волосся і притискаю його голову до моїх грудей там, де вони вимальовуються під верхом корсажу. Він мусить цілувати їх крізь тканину, і, хоча це безсоромно, я бажаю, аби вона зникла, бажаю відчути його губи на моєму оголеному тілі.
— О, Генріху,— шепочу я.
Він відхиляє голову.
— Ви назвали мене моїм християнським іменем.
— Назвіть і ви мене.
Він вагається. Щоправда, я не уявляю, чому він ніяковіє після того, чим ми займалися. Трохи згодом шепоче:
— Маргарито.
Я цілую його в шию.
— Скажіть ще раз,— наказую я.
— Маргарито,— у його голосі бринить благання.
Я знову припадаю до його шиї, мої губи спускаються за ключицю, так низько, наскільки це дозволяє розстебнутий комір його сорочки. Я відчуваю присмак поту після бою з Анжу.
Він стогне. Цей стогін змушує Генрієтту вкотре прокричати: «Тихіше!». За мить вона делікатно кашляє.
— Ваша високосте,— шепоче вона,— час повертатися до змагань, перш ніж про вас почнуть розпитувати.
— Ні,— мені уривається подих попри те, що вона має рацію.
Герцог востаннє цілує мене й тихо каже:
— Я кохаю вас, і тому не хочу завдавати вам клопоту.
Він кохає мене.
— Я мріятиму про вас,— каже Гіз. Оповитий місячним сяйвом, він віддаляється.
Я зітхаю.
— Він мріятиме про мене.
Генрієтта вистрибує з-за колон і каже:
— Він не лише мріятиме,— потім вона сміється.— Хотіла б я бути п’ятнадцятирічною і мати сімнадцятирічного коханця.
Я крадькома повертаюсь до апартаментів Анжу і змішуюсь із натовпом, що оточує учасників боїв і підбадьорює їх криками. Анжу, який поки що жодного разу не програв, усе ще лежить на підлозі. Він зіштовхує Сен-Люка, й, щойно його оголошують переможцем, підстрибує і кричить:
— Досить! Мені вже досить. Час випити вина.
Хтось простягає йому келих, після чого він прямує до мене.
— Сестро, як мило ви зашарілися. Невже поєдинок розігрів не лише мою кров, а й вашу?
— Я впевнена, що поєдинок вплинув на мій рум’янець,— відповідаю, не втримавшись від двозначності висловлювання.— Сьогодні вам справді пофортунило. А як щодо минулого вечора?
Мій брат сідає і кличе мене до себе.
— Вас цікавлять мої амурні справи?
— Авжеж. Чи мій вибір кращий за ваш попередній?
— Що стосується мого попереднього вибору, ваш успішно його перевершує. Що ж стосується мого майбутнього вибору, насмілюсь сказати, що вона перевершить Луїзу де Берадьєр.