— Ви заінтригували мене.
— Маю надію на це,— він віддає мені свій келих, і я допиваю вино.
— Коли ви вирушаєте в дорогу?
— До кінця тижня.
Так мало днів залишається. Так мало хвилин наодинці з Генріхом. Дуже приємно називати герцога його християнським іменем подумки, але ще приємніше шепотіти це ім’я йому на вухо.
Мій брат пильно дивиться на мене.
— Мене тішить сумний вираз вашого обличчя, коли я згадую про мій від’їзд. Мати супроводжуватиме мене якийсь час; можливо, вам дозволять подорожувати з нею.
— Сподіваюсь, так і буде!
Заплющивши очі, я уявляю Анжу на чолі армії його величності: на коні, у гарних обладунках, з одного боку — королівський прапор, а з іншого — герцог де Гіз, неймовірно привабливий у бойових латах.
— Будь ласка, Генрієтто,— шепочу я.— Минуло вже три дні, а завтра вони ідуть.
Моя подруга дивиться в бік моєї матері перед тим, як відповісти:
— Може, я відрізняюсь від баронеси де Рец, Марго, але я не настільки божевільна. Краще зустріч не відбудеться взагалі, ніж її розкриють,— вона робить ще один стібок. Ми дошиваємо останні сорочки для чоловіків, які вирушають на війну; вона шиє для свого чоловіка, я — для мого брата.— Якщо ви скомпрометуєте себе, я вам не подруга.
Закінчивши сорочку, Генрієтта обережно згортає її й бере іншу. Шарлотта тихо лається, коли її нитка рветься.
— Можливо, чоловіки не надовго залишають нас.
— Боже милий, сподіваюсь, що надовго,— Генрієтта корчить гримасу.— Герцог де Невер — найкращий чоловік, коли він перебуває якнайдалі від мене.
Шарлотта сміється.
— Париж недостатньо великий для вас обох?
— Зазвичай так, але я боюсь, що герцог захоче «набратися сил» перед місяцями нашої розлуки. Яка ж нудьга, особливо враховуючи, що Бюссі теж поїде.
— Розумію,— відповідає Шарлотта, затягаючи нитку в голку.— Барон де Сов теж у грайливому настрої. На щастя, я втекла з дому і від нього під приводом «важливих доручень», що начебто маю виконати для королеви. Але, гадаю, що сьогодні ввечері я маю попрощатися з ним належним чином.
— О, ви гарна дружина,— сміється Генрієтта.— А ще ви гарно брешете! Наразі ви не маєте жодного коханця, схваленого королевою.
Роками я мріяла вийти заміж. Слухаючи розмову моїх подруг, я дивуюсь, навіщо я цього прагнула. Хоча, якщо жінка виходить заміж за чоловіка, який припав їй до серця і водночас влаштовує її родину, навряд чи вона вважає його тягарем.
— Генрієтто,— кажу я,— якщо ви залишитеся зі мною, ви уникнете товариства герцога де Невера.
— Непоганий хід. Але який привід я вигадаю, аби ввечері залишитися в Луврі? Кожна родина вечеряє вдома, усі жінки прощаються з синами, чоловіками та братами. Дехто прощатиметься зі своєю матір’ю. Вона прибула з Ансі, щоб провести його на війну.
— І нагадати йому вбити Коліньї,— додає Шарлотта.
Охоплена відчаєм, я підводжуся, тримаючи закінчені сорочки для Анжу. Мати звертає на мене увагу, коли я кладу їх біля неї. Якщо моїм подругам не прикро розлучатися з чоловіками, очевидно, що мати сумуватиме за своїм сином.
— Можна мені провести Анжу разом із вами?
— Маргарито, ми вже обговорювали цю тему. Це не розважальна подорож. Я маю впевнитися, що накази короля та вказівки Анжу виконуються як слід, перш ніж армія вирушить до Естампа.
Здається, усі налаштовані відмовляти мені. Зібравши докупи всі сорочки, я кажу:
— Віднесу їх до Анжу.
Мати киває.
У поганому гуморі я прямую до апартаментів мого брата. Трохи згодом чую голоси, зокрема один, який вказує, що герцог десь близько! Вельми впевнено я відчиняю двері до наступної кімнати й бачу Карла, Гіза та деяких інших чоловіків, які сміються та розмовляють. Вони підходять до мене.
— Сестро! — весело каже Карл.— Невже її величність доручає вам носити білизну?
— Це сорочки для Анжу. Він збирає речі,— Гіз дивиться на мене, і я відчуваю, як кров приливає до моїх щік. Сподіваюсь, чоловіки подумають, що я збентежена жартом Карла.
— Дурниці, це його камердинер збирає речі, а не він. Краще знайдіть служника, віддайте йому сорочки та ходіть із нами до зброярні. Я покажу цим панам, як я володію молотом.
— Обов’язково так напружуватись?
Після загострення хвороби, що спіткала його влітку, Карл все ще має змарнілий вигляд. Мати розробила для нього спеціальний раціон та обмежила його фізичну активність включно з полюванням. Цю заборону Карл сприйняв без особливого ентузіазму.
Його величність поблажливо усміхається.
— Дивіться, панове, ось це справжня сестринська відданість. Якби ж мій брат турбувався про моє здоров’я з такою самою щирістю.
Я радію, що мати не чує від нього таких слів про Анжу, хоча його супутники не надто здивовані: усі знають, що суперництво між синами її величності зростає.
— Якщо бажаєте, сестро, можемо піти подивитися на нового жеребця, якого мені привезли. Його виростили на фермі її величності.
— Я зустрінуся з вами в стайні, коли знайду когось, хто допоможе мені з сорочками.
— Ваша величносте, чи можу я супроводити герцогиню де Валуа? — приєднується до нашої розмови герцог.
Який розумник!
— Так, я дозволяю,— киває Карл.
Я проходжу повз чоловіків. Герцог слідує за мною. Побачивши, що наступні апартаменти порожні, я маю слабку надію, що Генріх зупинить мене і стисне в обіймах. Але, звісно, це був би верх непристойності. Натомість він крокує поруч.
— Я радію нагоді побачитися з вами віч-на-віч,— каже він.— Я прибув до Лувра, чекаючи на таку мить.
— Я вдячна, що ви це зробили. Я боялася, що ми не матимемо нагоди попрощатися,— мені не подобається, як лунає останнє слово: у ньому відчувається можливість завершення нашої історії, якої я не помічала раніше. І несподівано я починаю плакати.
— Маргарито, не треба,— він торкається моєї руки, і ми обоє зупиняємося.— Не прощайтесь зі мною сльозами, прощайтесь усмішками — вони приносять щастя.
— Вам це не потрібно,— кажу я.— Я знаю, що ви виявлятимете відвагу, а я чекатиму на звістки про ваші сміливі вчинки й захоплюватимусь вами. Проте я чекатиму на ваше повернення з більшим нетерпінням, і, хоча мені відомо, що ви полюбляєте битви, я щодня молитимусь, аби війна швидше закінчилася.
— Ще тиждень тому я не думав би так,— відповідає він,— але я теж радітиму, якщо ця війна триватиме тижні, а не місяці. Щойно я здобуду перемоги для поліпшення моєї репутації і зможу похвалитися вбивством Коліньї, я залюбки повернуся до двору,— він приглушує голос.— І до ваших обіймів.
Ми відчуваємо потяг такої сили, що нам важко дихати. Я проклинаю світло дня і відкритість місця, де ми стоїмо. Чому в такому великому палаці так мало закутків, де можна усамітнитися?
— Я воліла б обійняти вас зараз і попрощатися з вами поцілунком, який би нагадував вам про мене.
— Невже ви думаєте, що я вас забуду? — він здається щиро засмученим.— Ваш образ надихатиме мене щоразу, як я братимуся за меч. Я битимусь за мого короля, за мою церкву і за вас.
— Пане, це неабияка честь. Якщо ви битиметеся за мене, маєте взяти з собою якусь мою річ так, як ви носили б мої кольори на лицарському турнірі.
Увесь цей час я міцно притискала сорочки Анжу до грудей — жалюгідна заміна обіймів із герцогом. Одну з цих сорочок я вишивала особливо ретельно: вона прикрашена вишуканим чорним візерунком на комірі та манжетах. Витягнувши її із загальної купи, я віддаю сорочку йому.
Коли він простягає руку, найближчі до нас двері відчиняються. До кімнати входить служниця з глечиком у руках. Вона щось наспівує під ніс. Від подиву я упускаю всі сорочки на підлогу.
— Ваша високосте, мені так прикро,— дівчина шукає місце, де поставити глечик, аби зібрати розкидані мною речі.
— Не переймайтесь,— кажу я,— я підніму. Але зачекайте хвилинку.
Я нахиляюсь, Гіз згинається біля мене й допомагає зібрати все докупи. Користуючись нагодою, він залишає собі ту саму сорочку, яку я приготувала для нього.