— Пані, ви маєте якісь вказівки для мене? — кричу я навздогін.
Навіть не озирнувшись, вона каже:
— Учіть іспанську.
Заупокійна меса за Єлизаветою добігає кінця. Плечі Карла, обтягнуті фіалковим камзолом, здригаються від ридань. Його присутність — красномовне свідчення того, якої глибокої рани завдала йому смерть сестри. Згідно з традицією, король мав би бути відсутнім, але він, як люблячий брат, не міг такого допустити. Я простягаю йому руку, і він міцно стискає її. Я відчуваю, як клубок підступає до горла,— мені шкода не Єлизавету, а Карла. Він має ніжне серце.
Ще один брат тягнеться до моєї вільної руки. Відтоді, як я попрощалася з ним в Амбуазі, Франциск тривалий час жив далеко від родини. Востаннє я бачила його на «зборах нотаблів», які скликав Карл узимку 1566. На тих зборах Франциск отримав титул герцога Алансонського. Учора він повернувся до нас. Франциск здавався незнайомцем, коли вельми незграбно спішувався з коня. Потім наші погляди зустрілися, і він ледь помітно усміхнувся. Які б зміни не відбулися з ним за ці роки, усмішка не змінилася. Це той самий хлопчик, який грався зі мною у нашій дитячій кімнаті, і щось мені підказує, що ми, як і тоді, будемо друзями.
На виході з каплиці ми прямуємо до наших коней. Охоплена горем мати жадає побачити сина, який не був на вранішній церемонії, тож ми вирушаємо до Сюмуру — місця зимового розквартирування королівських військ. Спостерігаючи, як її величність стрибає в сідло, я міркую над тим, як так сталося, що лише Анжу здатний втішити її у тих ситуаціях, коли нам це не вдається. Я люблю мого брата, але разючий контраст між тим, як вона ставиться до нього і до нас, мучить мене. Він — найулюбленіший серед її дітей. А я... боюсь, що я остання в цьому списку. Зараз я маю нагоду підвищити мій авторитет у її очах завдяки престижному шлюбу. Однак я коливаюсь.
Відтоді, як мати оголосила королівським радникам про свої надії, пов’язані з моїм шлюбом, я постійно думаю про її плани. Знову й знову я кажу собі, що Філіп — наймогутніший король у християнському світі, а, відтак, і найбажаніший чоловік. Але ці яскраві думки затьмарюються іронічними історіями, що їх розповідали фрейліни її величності про старих панів, яких їм доводилося зваблювати. Мені сняться жахіття про короля Філіпа — точніше, одне й те саме жахіття, що повторюється нескінченну кількість разів. У цьому сні я бачу себе у Залі каріатид. Генрієтта стоїть на варті, як вона це робила того вечора, коли ми з герцогом уперше поцілувалися. Якийсь чоловік стискає мене в обіймах, але його манера торкатися мене дає мені зрозуміти, що це не мій герцог. Відсахнувшись, я піднімаю голову і з жахом бачу дона Карлоса Іспанського — точніше, сивого чоловіка з випнутим підборіддям дона Карлоса і пихатим поглядом. Певно, це Філіп. Коли він нахиляється поцілувати мене, я пручаюсь. Але він лише сміється й каже:
— Стійте спокійно, дівчино, ваша сестра ніколи не була такою полохливою.
Після таких снів я завжди тремтіла й прокидалася з відчуттям огиди. Але коли я розповідала про це Генрієтті та Шарлотті, жодна з них не співчувала мені.
— Ви не можете звинувачувати реального короля Іспанії у тому, як поводиться його двійник, створений вашою уявою,— каже Шарлотта.
— Знаю,— відповідаю я,— але боюсь, що моя уява створює його таким, тому що мені здається неправильним займати місце моєї сестри.
— Не кажіть дурниць,— докоряє Генрієтта.— Попри те, що чоловік моєї сестри гниє в могилі, я лягла би з ним у ліжко, якби це допомогло мені здобути корону Іспанії. Ваше жахіття не означає нічого особливого. Дуже ймовірно, що його викликала ваша дурнувата примха — віра в те, що ви закохані в Гіза.
Дурнувата примха! Я думаю про це, поки мій кінь іде поруч із конем Франциска під променями пізнього осіннього сонця. Мої почуття до Генріха — більше, ніж примха. Але я погоджуюсь, що буде нерозумно, якщо мої амурні справи з Гізом завадять виконати мій обов’язок перед королем і матір’ю.
— Ви дуже замислені,— каже Франциск.— Думаєте про королеву Іспанії?
— Так,— я приглушую голос,— я думаю, чи хотіла би стати наступною королевою Іспанії.
— Чом би й ні? — запитує мій брат.— Що може бути кращого у світі за корону? — ані тіні сумніву в його голосі.— Якби я був королем, ніхто не відвертався б від мене. Ніхто не шепотів би за моєю спиною про мої шрами або про те, що мій зріст не змінюється. Якби вони насмілились,— його обличчя раптом стає злим,— я наказав би їх убити.
Я впевнена, що він жартує, і готуюсь відповісти, що королева не має такої влади. З іншого боку, мати має владу, Єлизавета Англійська — теж. Усвідомивши це, я тримаю паузу. Чи могла б я стати впливовою, як королева Іспанії? Не можу сказати напевно, але мати неодноразово зауважувала, що Єлизавета мала вплив на свого августійшого чоловіка. Принаймні, заміжня жінка — сама собі господиня. Це було б чудово. Звісно, дружина мусить слухатися свого чоловіка. Але Філіп був би моїм єдиним господарем. Наразі я під контролем і стеженням надто багатьох людей.
Я усміхаюсь Франциску. Може, він і молодший за мене, але говорить мудрі речі. Я прийняла рішення. Я стану королевою Іспанії. Якщо я мушу цілувати короля Філіпа, хай буде так. Зрештою, я можу цілувати й інших чоловіків. Генрієтта та Шарлотта дозволяють собі зв’язки з коханцями, які задовольняють їх більше, ніж законні чоловіки. Можливо, іспанський коханець — моє майбутнє.
Секретар королеви поспіхом заходить до апартаментів її величності в Меці:
— Лист із Мадрида.
Він простягає скріплений печаткою пакунок. Я підводжуся разом з іншими фрейлінами, але мати зупиняє мене жестом.
— Можете залишитися,— каже вона зі слабкою усмішкою.— Я сподіваюсь на добрі новини стосовно вас.
Я почуваюся дивно. Які б новини не отримувала мати стосовно мого можливого шлюбу, я майже нічого не довідалася за чотири з гаком місяці. Попри те, що мені не повідомляли про хід перемовин, я докладала всіх можливих зусиль, готуючись стати королевою Іспанії,— старанно вивчала історію дому Габсбургів та іспанську мову. Можливо, настала мить дізнатись про моє майбутнє. Спостерігаючи, як мати розгортає депешу посла, я намагаюсь пригадати, як буде «печатка» іспанською.
Усмішка матері зникає першою. За нею зникає рум’янець.
— Батько зацікавлений у вас не більше за сина.
Таке відчуття, що мені дали ляпаса.
— Я не розумію.
— Щасливий шлюб Філіпа з вашою сестрою дає підстави оплакувати її, але не дає підстав виявляти прихильність до її родини. Здається, ворожість — єдине, на що може сподіватись Франція при іспанському дворі.
Її погляд повертається до сторінок, але завмирає на місці — це означає, що вона розмірковує, а не читає. А ось я не розмірковую — лише відчуваю. Збентеження, викликане черговою шлюбною відмовою, досить жахливе, але є щось особливо брутальне, коли тебе відштовхує чоловік, який обожнював твою сестру.
— Кров Господня! — слова матері уривають мої жалісливі думки.— Іспанія знову й знову наказує нам розірвати мирний договір та підкорити протестантів. Проте, коли його величність розпочинає війну, іспанці не допомагають, а скоріше створюють перешкоди.
На її обличчі знову спалахує гнівний рум’янець, утворюючи червоні плями.
— Філіп значно менше зацікавлений у збереженні віри, ніж удає,— веде далі вона, лють змушує її висловлюватись відвертіше, ніж я звикла чути.— Насправді його цікавить зміцнення влади, і він, поза сумнівом, розраховує, що збідніння Франції внаслідок війни сприятиме посиленню позицій Іспанії. Я надаю перевагу німецьким принцам. Може, вони й єретики, але чітко дають зрозуміти, хто для них друзі, а хто — вороги.
Обличчя матері набуває майже пурпурового кольору. Я бачу, як кров пульсує в її скронях. Підвівшись, вона ладна щось сказати, аж раптом хитається, наче опинилася на борту човна. Після чого хапається за стілець, з якого щойно встала.
— Пані!
Королева падає на сидіння. На якусь мить її очі відображають ту ж саму паніку, що бриніла в моєму голосі. Потім вона каже: