— Чи правда, що Конде здався перед тим, як його вбили? — запитує Карл.
Я цього не чула.
— Звичайна формальність,— без вагань відповідає Генріх.— Я гадав, ви хотіли бачити його мертвим.
— Так, хотів,— неохоче бурмоче Карл.— Але мені цікаво: якщо ви потрапите в полон, чи вважатимете ви ці почесні традиції «звичайними формальностями»?
— Я не потраплю в полон.
Вони з ворожістю дивляться одне на одного. Потім Анжу повертається до матері:
— А ви задоволені мною, пані?
На очах матері закипають сльози.
— Ви знаєте, що так. Уся Франція пишатиметься вами, коли звістка про вашу перемогу пошириться скрізь. Ваш брат теж задоволений — так само він радів би успіхам будь-якого зі своїх воєначальників,— вона кидає виразний погляд на Карла.— Анжу покинув поле бою, аби повідомити вам про перемогу. Не бажаєте висловити йому ваше схвалення?
Карл підводиться.
— Ми задоволені вашою перемогою при Жарнаці.
Анжу уклоняється.
Коли він випростовується, Карл додає:
— Але було б ще краще, якби ви не дозволили втекти Коліньї з більшістю гугенотських військ.
Ще один невідомий мені факт.
Анжу намагається робити вигляд, ніби йому байдуже, хоча його губи кривляться в сердитій гримасі.
— Ваш брат вирушить навздогін за Коліньї, щойно попрощається з нами,— каже мати.
Карл нахиляє голову.
— Можливо, я особисто вирушу навздогін за адміралом. Тепер, коли розпочалася справжня боротьба, мені не завадить здобути трохи військового досвіду. Я не відчуваю жодного бажання жити в наметі цілу зиму, але перспектива провести весну в сідлі цілком мене влаштовує.
Анжу переводить погляд на матір. Та застережливо дивиться у відповідь.
Жодна деталь не ухиляється від Карла. Він усміхається.
— Пані, я залишаю вас, хай наш брат розважає вас історіями про битви. Я ж дочекаюся звіту маршала Таванна. Він — найповажніший воєначальник.
Обличчя Анжу бліде, як стіна. Коли за королем зачиняються двері, мати ніжно звертається до нього:
— Спокійно, мій любий, спокійно.
Генріх не заспокоюється.
— Я радше прийму жорстоку смерть і дозволю прив’язати себе до віслюка, ніж передам командування моєму брату,— пристрасно каже він.
— Про це не може бути й мови,— відповідає мати. Вона заплющує очі.— Я хочу, аби ви з Карлом не сварилися так. Ваше протистояння триває з дитячих років.
Бажання матері видається мені дивним. Яким би не було суперництво між моїми любими братами, саме вона посіяла ці зерна.
Обличчя Анжу геть стурбоване.
— Ви хворі, а ми втомили вас.
— Я не настільки втомлена і хочу почути все, що ви маєте розповісти мені про битву.
— Трохи згодом.
Я здивована, що мій брат відкладає розмову. Розважати матір — його улюблене заняття: понад усе на світі він насолоджується, купаючись у променях її захоплення.
— Я голодний і брудний,— каже він.— Ви знаєте, що мені не подобається бруд.
Мати усміхається, не розплющуючи очей.
— Ідіть і причепуріться — хай ваша краса зрівняється з вашою відвагою. Я зачекаю.
— Відпочивайте. Коли ви знову розплющите очі, я буду поряд.
Анжу кличе мене, і ми разом вислизаємо з кімнати. Не встигаємо зробити і двох кроків, як його гнів вибухає.
— Ви бачили? Ви бачили, як його величність ставиться до мене?
— Карл заздрить,— я розумію, як почувається мій брат, тож і Генріх має зрозуміти.— Короля не порівнювали з другим Александром Македонським. Двір не говоритиме про нього як про сміливого воєначальника, який привів королівські війська до доблесної перемоги.
— Чи здобуду я таку славу? Може, король побачить, як Таванн спочиває на лаврах?
— Мати ніколи цього не допустить.
— Якби ж вона була здорова...— він робить паузу, і його обличчя стає похмурим.— Вона на вигляд така слабка. Кастелан справді вважає, що немає підстав хвилюватися за неї? Ви впевнені?
— Так. Присягаюсь: я постійно з нею і намагаюсь робити все, аби вона не докладала зайвих зусиль. Останні дві ночі я спала біля її ліжка.
— Карл теж проводить багато часу в її апартаментах? Шепочеться з нею,— він насуплює брови.
— Хіба не природно, що він піклується про неї, як і ми з вами?
— Природно чи ні, це дає йому можливість обмовляти мене. Поки я на війні, він годинами зводить наклеп на мене і бреше матері.
— Це просто смішно! Серце матері завжди належить вам, що б там не шепотів їй на вухо Карл. Невже ви думаєте, що її прихильність до вас може похитнутися?
— Ні, бо я цього не дозволю. Ходімо, я маю для вас пропозицію, вигідну нам обом.
В апартаментах Анжу дуже людно — ніде голці впасти. Чоловіки, які приїхали з ним, перемішалися з тими, хто, почувши про його повернення, прийшли випити вина та послухати його історії. Дехто обіймає його. Звільнившись від обіймів, Генріх піднімає руки:
— Панове, я пробуду в Меці недовго, але достатньо, аби добре це відсвяткувати на вечірньому бенкеті. Решту часу я проведу біля ліжка її величності. Це означає, що я мушу причепуритися. Вийдіть, будь ласка,— камердинер мого брата підходить допомогти йому, але Генріх додає: — І ви теж.
Коли ми залишаємося наодинці, він каже:
— Ви ж не проти виконати обов’язки мого камердинера? Знаю, вам бракує досвіду в роздяганні чоловіків, але це не складно.
Він розстібає і знімає камзол. Я простягаю руки. Вбрання пахне ним. Я скучила за цим запахом, який знаю, наче мій власний.
— Ось у чому справа. Серед усіх наших братів і сестер я довіряю лише вам. Ви — моя принцеса, віддана мені настільки, наскільки може мріяти чоловік.
Я шаріюсь від його похвали і, ховаючи рум’янець, відвертаюсь, аби покласти камзол і налити води в таз.
— Бачите? — він дарує мені сліпучу усмішку.— Ви вгадуєте мої бажання. Я можу вам довіряти.
Він починає митися. Кожен рух підкреслює м’язи його рук і торсу. Здається, війна ще більше зміцнила його гарне, атлетичне тіло.
— Ви допоможете мені?
— Лише скажіть, як саме.
— Будьте моїми очима, моїми вухами, моїм голосом. Повідомляйте мені всі новини і намагайтеся впливати на королеву, аби моє нинішнє становище не змінювалося.
Я спостерігаю, як він сідає і знімає взуття. Позаяк він дивиться в інший бік, я насмілююсь порушити делікатну тему.
— Я писатиму вам щодня, але, що стосується впливу на королеву, ви наділяєте мене владою, якої я позбавлена. Навіщо її величності прислухатися до мене?
— Вона прислухатиметься, тому що я їй накажу,— відповідає він, звертаючи до мене погляд.— Я наголошуватиму, що ви вже не дитина, а доросла жінка — розумна і віддана мені не менше за неї. Я попереджу її, що поважаю ваші думки і завжди беру їх до уваги.
— Справді?
— Звичайно.
— О, Генріху...— я розчулена, що він так мене цінує.
— Ви присягаєтесь бути моєю розвідницею? Ви допоможете мені залишатися в думках матері та зберігати її прихильність, коли я буду на відстані багатьох льє звідси?
— Маю за честь служити вам.
— Добре. А я раджу вам відкинути вашу сором’язливість і розмовляти з матір’ю так, як ви звикли розмовляти зі мною.
— Я намагатимусь.
— Запевняю вас, це не важко. Варто лише зрозуміти, що вона уважно слухає. Мати має здатність змушувати співрозмовника почуватися так, ніби він — пуп землі.
Я маю сумніви, що вона колись приділятиме мені таку увагу, але мовчу і відвертаюсь, коли Генріх знімає бриджі та одягає нові. Я беру чисту сорочку й віддаю йому. Приймаючи її, він каже:
— Така служба не залишиться без винагороди.
— Вашої турботи мені достатньо.
— Але ви отримаєте дещо більше. Ви пообіцяли зберігати мої привілеї, а я обіцяю поліпшити ваше становище при дворі. Будьте впевнені, що ви, людина, яку я люблю більше ніж будь-кого, завжди будете частиною моїх успіхів.
Він починає розстібати свій новенький гаманець. Я жартома відштовхую його руки.