— Заспокойтесь, і дайте мені зробити це. Усе ж таки гаманець тут я.
Глава 9
Травень 1569 — Мец, Франція
ьогодні мені виповнилося шістнадцять. Шістнадцятирічна, вродлива і щаслива, невимовно, безмежно щаслива. Усе сталося так, як і передбачав Анжу. Невдовзі після того, як у березні він вирушив навздогін за Коліньї, мати покликала мене і сказала: — Ваш брат розповів мені про вашу з ним бесіду й висловив бажання, аби я побачила у вас те, що бачить він. На його думку, ви гідні нашої довіри. Хай буде так. Поки його немає, для мене неабияка втіха розмовляти з вами, як я робила б це з ним.
Як же ці слова змінили моє життя! Все, що донедавна було оповите покровом таємниці, діяльність королівської Ради, сподівання й побоювання матері щодо її синів, її стосунки з іноземними дипломатами — зненацька відкрилося мені. Ми з її величністю проводимо разом чимало годин, я слухаю її і вчуся.
Зазвичай я відвідую матір, коли вона тільки-но прокидається, але сьогодні я приділила більше уваги вранішньому туалету й забарилася. Діставшись її апартаментів, бачу, що тацю зі сніданком уже прибрали.
— Марго! — вигукує вона, дивлячись на мене сяючими очима.— Сідайте поруч мене. Я на вас чекала.
Фрейлінам матері відомо про підвищення мого статусу, тож вони хутко облаштовують мені місце. Її величність витягає з-під подушки щось маленьке в оксамитовій обгортці.
— Я не хотіла віддавати це вам, допоки все не з’ясується, але вчора дізналася, що король Іспанії прихильно прийняв Форкево,— вона простягає мені пакуночок.— З днем народження!
Шарлотта і баронеса де Рец, які сидять з іншого боку, кваплять мене, поки я знімаю обгортку. На моїй долоні лежить невеличкий овальний предмет у важкій золотій оправі. Намисто? Ні, зворотний бік портретної мініатюри. Перевертаю. Юнак із пронизливим поглядом. Убраний у найкращі обладунки.
— Який красень! — вигукує Шарлотта.
Він таки приголомшливо гарний, точніше, міг би бути, якби не вогненно-руде волосся.
Я обережно нахиляюсь, щоб прочитати напис «Sebastianus I Lusitanor Rex».
— Король Португалії?
— Так,— усміхається мати.— Звісно, Португалія — не Іспанія, але такою короною можна пишатися. І ви отримаєте її разом із гарним нареченим майже вашого віку.
Чи має вона на увазі?.. Напевно!
— Мадам, я в захваті!
— Дами,— каже вона,— можете привітати герцогиню де Валуа.
Я підводжусь, і всі фрейліни почергово обіймають мене.
— Ну що ж, дами,— продовжує мати,— можете досхочу пліткувати про цей шлюб. Королю Іспанії буде важко заперечити домовленість, про яку стільки говорять.
— До чого тут король Іспанії? — запитую я.— Король Португалії — дорослий чоловік і повноправний правитель. Він може самостійно обирати наречену.
За інших часів моє запитання, найімовірніше, залишилося би без відповіді, але не зараз.
— Усі молоді монархи мають радників,— відповідає мати.— Король Іспанії — дядько дона Себастьяна — активно цікавиться його справами. Так само, гадаю, як і двоє монахів-театинців, яким король Іоанн — дід дона Себастьяна — доручив його виховання. Проте позаяк я маю підстави вважати, що Його Святість Папа Пій підтримає ваш шлюб, не думаю, що хтось із цих людей стане вагомою перешкодою на нашому шляху.
Торкаючись мініатюри, я знову дивлюся в очі дона Себастьяна, уявляю, як називаю його своїм чоловіком, і усміхаюсь.
— Ваша величність усе врахували,— кажу я.
Мені кортить сказати більше: розповісти матері, що її турбота, її зусилля влаштувати моє майбутнє — єдиний подарунок, що зворушує мене понад будь-які інші речі. Але в присутності стількох людей — ніколи. Нахилившись до неї, я цілую її в обидві щоки.
Мати схвильована цим проявом ніжності. Можливо, моя стриманість — одна з багатьох сімейних рис, які нас єднають.
— Ідіть. Ідіть і покажіть цей портрет герцогині де Невер.
Мене не треба вмовляти двічі. Схопивши Шарлотту за руку, я мало не тягну її з кімнати. Наша подруга — якщо обов’язок не вимагає — аж ніяк не є ранньою пташкою, тож її не важко знайти. Хоча, коли у відповідь на наш стукіт у двері її кімнати чути крик: «Хвилинку!», мені здалося, що вона ще не вставала з ліжка. Але ні. Повністю вбрана, з легким рум’янцем на щоках, герцогиня чекає на нас, зручно вмостившись.
— Чудово, що ви прийшли! Маю для вас подарунок! — каже вона, ледве побачивши мене.
— А я маю звістку.
— Звістку чи плітки?
— І те і те,— дражниться Шарлотта.— Марго має звістку, яка незабаром буде головною темою для пліток при Дворі.
— Гаразд, хай вона розпочне.
— Його величність веде перемовини стосовно мого шлюбу з королем Португалії.
— Невже?
Лунає знайомий чоловічий голос. Без жодного попередження, герцог де Гіз виходить із потаємного кабінету.
— Мій подарунок,— каже Генрієтта так, немовби нам не потрібні інші пояснення щодо раптової появи дворянина, якого я не бачила більше півроку.
Я заклякаю, стискаючи в долоні мініатюру з портретом дона Себастьяна. Герцог виглядає стрункішим, ніж під час нашої останньої зустрічі. І вищим, якщо це взагалі можливо. Коли він обіймав мене в Парижі, я вважала його справжнім чоловіком (очевидно, так і було), але нині його мужність вражає сильніше.
— Здається, ваша милосте, наш сюрприз не надто сподобався.
Голос серйозний. На якусь мить він зустрічається зі мною поглядом і одразу відводить очі.
— Скажіть щось,— шепоче Шарлотта, підштовхуючи мене.
— Ваша милосте,— хіба не дивно, що стільки часу минуло, а я все ще не називаю його християнським іменем, навіть подумки? — Будь ласка, не плутайте здивування з незадоволенням. Я просто не очікувала побачити вас тут, адже гадала, що ви перебуваєте з армією його величності.
— Я маю послання для короля.
— Мабуть, це важливий лист, якщо посланцем обрали герцога.
— Заради Бога! — Генрієтта підводиться й, нахилившись, забирає в мене портрет дона Себастьяна.— Він навмисно шукав доручення.
Я переводжу погляд на герцога. Судячи з того, що він зашарівся, схоже на правду. Я не бачу, а скоріше відчуваю, як Генрієтта відходить і веде за собою Шарлотту. Мене охоплюють суперечливі почуття. Минулої осені, коли Гіз поїхав, я часто думала про нього. Проте я усвідомлюю, що останнім часом рідко його згадувала. Може, причина в тому, що мене як довірену особу матері відволікала безліч інших думок? А, може, він мене більше не цікавить?
Його милість робить крок уперед, і мені перехоплює подих. Ні, останнє припущення неправильне, один-єдиний крок назустріч — і моє серце калатає швидше.
Він дивиться мені в очі.
— Можливо, мені варто було залишитися в Коньяку.
— Ні, мені краще, коли ви тут.
— Справді? — він робить іще один крок.
— Так.
— Навіщо я вам потрібен, якщо ви маєте намір взяти шлюб із королем Португалії?
— Рішення не остаточне. Я лише дізналася, що його величність схвалює цей шлюб.
— Він прагне знайти вам чоловіка-іноземця.
— Він прагне, аби я побралася з королем,— дещо роздратовано відрізаю я. Карл любить мене й бажає мені найкращого. Так само, як і мати. Навіщо герцог натякає, що вони налаштовані позбутися мене?
— Я не хотів би для вас такої долі.
— Генрієтта розповідала мені, що ви не хотіли і мого шлюбу з королем Іспанії. Звідки вона знає?
— Я їй сказав.
— Ви листуєтесь з нею?
— А ви ревнуєте?
— Звісно, ні,— навряд чи моє заперечення звучить переконливо.
— Підстав для ревнощів немає. Суперників маю я, а не ви. Мене не було сім місяців, а вашу руку запропонували вже двом королям.
Я не маю бажання й далі обговорювати дона Себастьяна або мій шлюб: ця тема дедалі більше мене бентежить. Як і близькість герцога. Я бажаю повернути все, як було до його від’їзду, аби він міг без церемоній обіймати та цілувати мене. Проте він і пальцем мене не торкається.