Він обіймає мене і пригортає, занурившись обличчям у моє волосся.
Потім, піднявши голову, звертається до матері:
— Не хвилюйтеся, пані. Я не зазнав втрат більших за ті, які може собі дозволити король. Однак я так розгнівався на тих, хто залишився живим, і бачив так мало шансів на успіх, що вирішив відпустити чоловіків додому. На думку Таванна, це найкращий спосіб відігнати армію Коліньї. Якщо вони не зустрінуться з нами у бою, найбільш імовірно, що вони розбіжаться, і ми матимемо час на роздуми.
— А якщо вони залишаться?
— Тоді я знову стрибну в сідло й негайно вирушу на південь. Але зараз я маю намір піти до моїх апартаментів і напитися,— він відпускає мене.
— Я піду з вами,— підводиться мати.
Я залишаюсь сама, але не переймаюсь цим. Я не зазіхатиму на час, який мати проводить у товаристві Генріха. Між тим, я наближаюсь до стола її величності, аби побачити на власні очі лист від нашого посла у Мадриді. Маю надію, що мати сприймає перемовини оптимістичніше за нього. Однак здається, Форкево вірить, що дон Себастьян погодиться прийняти мою руку. Я відкладаю сторінки у бік, аж раптом мою увагу привертають слова: «Я не вважатиму мій обов’язок виконаним, якщо не повідомлю вам, що я чув, причому із кількох джерел, що дон Себастьян навряд чи здатен зачати дитину. Відтак, цей шлюб може сприяти зміцненню стосунків між Португалією і Францією, але такий політичний союз триватиме, доки житимуть принцеса та її чоловік, і не довше».
Навряд чи здатен зачати дитину. Я не впевнена, що розумію значення цих слів, але вони хвилюють мене. Я жадаю мати дітей, і мої бажання цим не обмежуються. Відтоді, як я вперше поцілувалася з Гізом, я відчуваю нагальну потребу вдатися до дій, які призводять до появи дітей.
— Секретар нунція каже, що він боїться жінок понад усе на світі,— Генрієтта приглушує голос попри те, що ми перебуваємо у моїх апартаментах. Лувр — місце, де можна зберегти будь-яку таємницю, тільки якщо розмовляти пошепки.
— Я не вірю, що мати здатна видати мене заміж за пана, який надає перевагу...
— Чоловікам? — припускає Генрієтта.
— А я не вірю, що ви звабили священика! — каже Шарлотта.
— Чом би й ні? — відповідає Генрієтта.— Я люблю експерименти. Позаяк його Святість брав активну участь у перемовинах щодо шлюбу Марго, я була впевнена, що секретар нунція знатиме всі подробиці,— розвернувшись до мене, вона додає: — Що ж стосується переваг дона Себастьяна, не зовсім зрозуміло, хто подобається йому більше — чоловіки чи жінки, коли йдеться про плотське кохання. Зрозуміло лише те, що його виховували монахи, які навіяли йому думку, що кожна жінка нечиста, адже є джерелом гріхів. Такому, як він, чоловіки видаються меншим із двох лих,— доливаючи вина до наших келихів, каже вона.— Як прикро.
Я не впевнена, кому із нас вона співчуває, але у цю мить я жалію себе.
— Дякувати Богу, не всі чоловіки схожі на нього,— веде далі її милість, піднімаючи келих.— Пропоную випити за чоловіків, які люблять жінок. За чоловіків, якими ми можемо насолоджуватися й використовувати у власних цілях.
А як же кохання?
Шарлотта п’є, ласкаво посміхається мені та каже:
— За таких чоловіків, як герцог де Гіз — захисник Пуатьє.
Мій брат був у Меці недовго: незабаром надійшла звістка, що армія гугенотів зібралася біля Пуатьє. Назрівала облога. Генріх поїхав об’єднувати розігнане ним військо. Ми повернулися до Парижа: мати нарешті одужала і мала змогу подорожувати. Поки ми чекали новини про Генріха, який мав дістатися Пуатьє, почали надходити інші повідомлення: про подвиги графа де Люда та його гарнізону; як виявилося, мій коханий герцог зі своїм братом, герцогом Маєннським, перебували в Пуатьє й відважно захищали місто. Здається, прагнення герцога відзначитися на полі бою справдиться. Якщо його подальші дії будуть так само успішними, Пуатьє стане його особистим досягненням.
Сповнена ентузіазму випити за нього, я піднімаю келих.
— Коли вчора до столиці прийшла звістка, що Гіз здійснив сміливу операцію зі знищення мосту над річкою Клен, моя сестра замовила месу, аби подякувати Богу за те, що він живий і робить героїчні вчинки,— каже Генрієтта.
На жаль, моя радість, викликана успіхами герцога, не є повною. Я не єдина, хто захоплюється ним. Майже кожна жінка при дворі божеволіє від хвилювання, коли приносять чергову депешу. Принцеса де Порсіан не лише замовляє меси, а й пише жахливі вірші, присвячені герцогу. Я бачила.
Крім цього, мене тривожить реакція мого брата. Відтоді, як Анжу дізнався про подвиги герцога, його листи до матері сповнені гнівних тирад на адресу Гіза. Схоже, він вірить: все, що робить герцог, так чи інакше принижує його.
— Я скоріше вийшла б заміж за Гіза, ніж за короля Португалії,— зітхаю я.
Генрієтта та Шарлотта миттєво стають серйозними.
— Нікому не кажіть це навіть жартома,— говорить герцогиня.
— Я знаю. Але ж має бути якийсь спосіб уникнути цього шлюбу. Я не бажаю виходити заміж за чоловіка, для якого моя присутність буде нестерпною. Я не зможу впливати на нього, а як майбутня королева я жадаю бути впливовою особою.
Обидві жінки з розумінням кивають.
— Монсеньйор згадував, що мати дона Себастьяна бажає одружити його на ерцгерцогині Австрійській,— каже Генрієтта.— Можливо, якщо вам удасться відкласти шлюб, втрутиться доля.
— Я маю слабку віру в долю, принаймні, коли мене примушують до чогось.
Генрієтта підкочує очі під лоба.
— О, так, ваше життя жахливе. Вас обожнюють два сміливі герцоги, один із них — королівського походження. Ви надзвичайно вродлива. Ви маєте двох найвідданіших у світі подруг, і останнім часом ви дуже близькі з її величністю. Вочевидь, доля та фортуна не дуже прихильні до вас,— змінивши уїдливий тон на звичайний, вона веде далі: — Оскільки ви в добрих стосунках із вашою матір’ю, може, краще розраховувати не на долю, а на вашу впливовість і поговорити з нею про португальця?
— Подивлюсь, як розвиватимуться події в Пуатьє. Якщо Анжу переможе, можливо, я звернусь до нього по допомогу. Зараз я втомилася про це думати. До того ж, нарешті визирнуло сонце. Ходімо насолоджуватися ним у садах.
— Спершу я маю допити своє вино,— каже Генрієтта. Вона бере напівпорожній келих і вихиляє його.
Я наслідую її приклад, аж тут до кімнати швидко заходить сяюча від щастя мати.
— Анжу надіслав листа. Військо Коліньї значно зменшилося через епідемію і перебуває в найгіршому стані. Будь-якого дня він очікує на перемогу в Пуатьє і бажає обговорити це з королем і його радниками, перш ніж виникне потреба переслідувати утеклих протестантів. Ми вирушаємо негайно!
Ми. Мене не залишають!
Дорогою ми отримуємо звістку, що мій брат, не бажаючи випробовувати на міцність здоров’я матері, вирушив на північ і чекає на нас у Плессі-ле-Тур. Коли за обрієм з’являється затишний старий палац, вся наша свита почувається виснаженою після швидкої подорожі. Анжу біжить нам назустріч жваво, немов мала дитина; він знімає матір із сідла та палко обіймає її. Потім він вітається зі мною, й, коли стискає мене в обіймах, я бачу під аркою освітлену сонцем постать. Це Гіз! Невже вони примирилися?
Карл виходить уперед привітати Анжу. Поки обоє удають, ніби раді бачити один одного, я дивлюсь у бік Гіза, який стоїть неподалік з іншими офіцерами. Він виділяється навіть у такому товаристві, серед найкращих представників французької знаті, і причина аж ніяк не у високому зрості. Він тримається якось особливо: серйозний, зосереджений і водночас цілком розслаблений, і це привертає увагу.
— Кого ви шукаєте? — голос Генріха лякає мене.
Я з усмішкою повертаюсь до нього.
— Нікого. Просто хочу увійти всередину та трохи відпочити.
Анжу пропонує одну руку мені, другу — матері, й веде нас повз групу придворних. Угледівши нас, Гіз усміхається — звичайна усмішка й не більше, але цей простий жест будить у моїй душі зливу почуттів, які, певно, відбиваються на моєму обличчі, тому що усмішка герцога стає ширшою. Коли ми проходимо повз чоловіків, я усвідомлюю, що не лише Гіз помітив мою реакцію. Сеньйор дю Гаст задумливо дивиться на мене.