Генріх супроводжує нас до апартаментів матері. Вона взяла з собою так мало фрейлін, що я не маю нагоди втекти. Справа не в тому, що я нехтую своїми обов’язками перед її величністю. Генрієтта з нами не поїхала, але Шарлотта — тут. Поки ми розбираємо предмети королівського гардеробу, я шепочу їй на вухо:
— Я мушу його побачити.
Вона знає, кого я маю на увазі.
Ми вечеряємо в апартаментах короля. Генріх у чудовому гуморі. Карл зробив декілька спроб обговорити завершення облоги та війни в цілому, але Анжу щоразу каже:
— Завтра. Завтра я докладно розповім вам усе, ви та ваші радники маєте чітко розуміти ситуацію, як ми з Таванном.
Ухилятися від запитань його величності у такий спосіб — неввічливо, але хто сваритиме Анжу? Мати точно не захоче. Вона дивиться на нього з безмежною любов’ю. Цього достатньо, аби зіпсувати настрій Карлу, навіть якби Анжу не відмовлявся говорити з ним. Незабаром король хмурніє.
Мати поводиться обережно, пам’ятаючи, що нещодавно одужала після тривалої хвороби. Коли ми, вдосталь ситі, піднімаємось з-за столу, вона каже:
— Я піду до себе.
— Ви дозволите піти з вами та спати біля підніжжя вашого ліжка? — запитує Генріх.
— Якщо ваші друзі відпустять вас.
— Їм доведеться відпустити мене, а, якщо хтось буде проти, він відчує мій гнів. Проте я навряд чи почую заперечення, всі мої друзі знають, що ви — найдорожча для мене людина.
Чи справді Карл зневажливо фиркає?
— Ходімо, Марго, допоможете мені роздягнутися.
— Може, дозволите й мені приєднатися, аби зібрати докупи всіх ваших дітей? — запитує Карл. І додає, не чекаючи відповіді: — Хоча ні. У мене все одно болить голова. Позаяк Марі сьогодні не з нами, ви могли б принаймні відпустити зі мною Марго — хай промасажує мені скроні.
— Чому всі люблять його більше? — усівшись у крісло, запитує Карл, коли ми залишаємось наодинці.
— Це не так.
— Ви надаєте перевагу йому.
— Я люблю всіх моїх братів,— я заходжу за його спину і торкаюся пальцями його скронь. Випроставшись, він відштовхує мої руки.
— Геть звідси.
— Але ж я думала...
— Що? Ви думали, що ми — друзі та повірники? Я теж так думав. Мені здавалося, я знайшов у вас любляче серце, здатне зберігати таємниці. Але ви — ставлениця Анжу.
Обійшовши крісло, я схиляюсь перед ним і кладу руку йому на коліно.
— Карле, будь ласка, не треба.
Він стискає мою руку.
— Я не звинувачую вас. Може, я й король, але саме Анжу посприяв вашому злету при дворі. Тлумачте мої слова як заманеться, докоряйте мені за цей гнів, якщо насмілитесь.
— Я не докоряю вам. Я не маю права судити вас. Ви — мій король та любий брат. Хочу лише попередити: не дозволяйте Анжу дратувати вас — від цього ви втомлюєтесь, а він нахабнішає.
— Хіба він може бути ще нахабнішим?
Боюсь, може. Я не знаю людини більш самовпевненої за Генріха. Проте йому бракує повноважень.
— Сміливість не зробить його королем,— кажу я Карлу.— Ви маєте значно авторитетніший вигляд, коли стримуєте бажання відповісти на його кпини.
— Це природжений інстинкт. Жеребець відганяє муху, чи не так? Як би мій брат не кусав мене, я не віддам йому мою корону. Можете передати йому це... і матері також,— він відпускає мою руку.— Ідіть.
За дверима апартаментів мого брата я почуваюся сумною та втомленою. Дуже повільно прямую до своєї опочивальні. Я не помічаю Шарлотту, доки вона не промовляє моє ім’я.
— Ось ви де! Боже мій, яка ж ви незграбна сьогодні, блукаєте в якомусь оціпенінні, хоча вашою свободою можна скористатися краще.
Я розгублено кліпаю очима.
— Хіба ви не казали мені, що хочете його бачити?
Уся моя нудьга одразу розвіюється.
— Так!
— Тоді ходімо. Її величність сказала мені, що ви з королем. Вона не шукатиме вас. Якщо ж хтось раптом питатиме, де ви, Жийона скаже, що ви пішли спати.
— Куди ми йдемо? — запитую я, поки вона підштовхує мене до сходів.
— У темряву, туди, де легше сховати те, що ніхто не має бачити.
Здається, ми потрапили до саду біля кухні. Я відчуваю запах розмарину, коли наші спідниці чіпляються за рослини на вузькій стежині. Попереду височіє якась постать, що різко вирізняється на тлі блискучих мідних уламків.
— Я зачекаю всередині,— каже Шарлотта, зупинившись.
Мене не треба двічі вмовляти. Я не можу розгледіти обличчя герцога, доки не підходжу на кілька ярдів ближче. Він не усміхається, як робив це у дворі, але його очі огортають теплом, як і простягнута до мене рука.
Я притискаюсь до нього, сподіваючись отримати поцілунок, але натомість він каже:
— Біля стіни є лавка.
Там і справді стоїть лавка, вкрита мертвою та зморщеною виноградною лозою. Ми сідаємо впритул одне до одного. Генріх бере мою другу руку та цілує обидві.
Коли він піднімає голову, я кажу:
— Пане, відтоді, як ми бачилися востаннє, ваше ім’я в усіх на вустах. Вам має бути приємно.
Він відмахується так, наче його досягнення нічого не означають.
— Ви досі не заміжня. Ось це приємно.
— Не знаю, чи надовго. У кожному листі, який отримує її величність, повідомляється, що португальці налаштовані завершити перемовини з її послом.
Гарне обличчя мого коханого стає серйозним. Укотре за останні дні я думаю, що надто молода для заміжжя, незалежно від того, що раніше була іншої думки. Спершу мені потрібно більше часу для кохання, зокрема для кохання цього чоловіка.
Нахилившись уперед, він ніжно цілує мене.
— Ви маєте повідомляти мені про хід перемовин,— каже він, коли наші уста роз’єднуються.— Погано відволікатися на припущення, коли мусиш битися.
— Я намагатимусь.
Я думаю про те, як швидко втратила з ним зв’язок, коли армію розпустили після битви в Ла-Рош-л’Абей. І про те, яких клопотів завдає Генрієтті наше заборонене листування.
Здається, Генріха хвилює дещо інше.
— Я розумію. Для вас ризиковано писати мені. Я буду страшенно засмучений, якщо хтось запідозрить. Ваша честь важливіша за мій спокій.
— Не для мене,— шепочу я.— Ви і ваш спокій важливіші за мої власні почуття.
Він знову цілує мене. У цю мить я чую сухий хрускіт. Генріх теж чує. Відпустивши мене, він намацує рукою кинджал. Потім вдивляється в темряву.
Ближче до палацу видніється силует, він нахиляється зірвати щось із кущів.
Перелякавшись, я важко дихаю, намагаючись ні про що не думати. Силует випростовується і на якусь мить зазирає в сад. Ми з Генріхом заклякаємо на місці. Я воліла б узагалі не дихати, якби мала таку можливість. Мить по тому ця особа — ким би вона не була — кидає до рота зірвані ягоди та повертається до нас спиною. Коли вона заходить до палацу, в отворі дверей спалахує світло.
— Саме цього я й боявся,— спокійно каже Генріх.— Хто б це не був, він міг пройти спереду, побачивши нас у такій компрометуючій ситуації, поширити плітки або навіть гірше. Ваш брат Анжу має зуба на мене. Він прагне занапастити мою репутацію, налаштувати проти мене придворних, а також короля. Він залюбки знищив би мене.
— Як би не обмовляв вас Анжу, це лише підвищить ваш авторитет в очах його величності,— відповідаю я.— Чи справді все так погано між вами й Анжу? Невже одна-єдина битва, яка сталася два місяці тому, могла призвести до такої ворожнечі?
— Наші стосунки з герцогом ніколи не були надто дружніми. Він любить мене як супротивника у тенісних матчах, у двобоях, у змаганнях за славу, що зазвичай відбуваються одночасно з війною. Проте маю сумніви, що я міг би назвати його «другом».
Я знервовано соваюся на краю лавки. Я не можу пригадати нічого, що спростувало б його слова, і лише дивуюсь, чому я ніколи над цим не замислювалася.
— Якщо Анжу прагне знищити вас, він знищив би й мене. Він не вчинив би так. Він дуже сильно любить мене.