— Лише подряпини та синці, ваша величносте. Присягаюсь, я був поряд із ним, коли це сталося.
— Ви впевнені?
— Вельми впевнений, ваша величносте. Ця прикрість більше зачепила душу герцога, ніж тіло. Його особистий охоронець — відданий йому, як і всі ми,— люто бився, аби захистити його, і, зрештою, герцог знову скочив у сідло і залишив поле бою. Його милість особисто наказав мені передати вам не хвилюватися за нього: він надто цінує ваш душевний спокій і не хоче, аби ви турбувалися без жодних на те підстав.
Я бачу, як смикаються м’язи на обличчі матері, її руки намертво прикипіли до поручнів крісла.
— Сеньйоре, ми вдячні вам за те, що ви швидко принесли звістку, і за те, у якій формі повідомили її нам. Будь ласка, перекажіть герцогу, що ми сприйняли це лихо з такою ж сміливістю, яку виявив він під час того інциденту.
— Звісно, я перекажу. Проте ваша величність матиме нагоду продемонструвати витримку й на власні очі переконатися, що після падіння з герцогом усе гаразд. Переслідуючи Коліньї, герцог наказав мені звернутися з проханням до вашої величності та його величності короля: він молить вас вирушити за ним на південь і зустрітися біля Сен-Жан-д’Анжелі. Він планує взяти місто в облогу, і для цього йому потрібні мудрі поради та схвалення від вас обох.
Моє серце, яке хвилину тому калатало від страху, тепер калатає від щастя. Ми вирушаємо слідом за Анжу. Я побачу на власні очі, що мій брат цілий та неушкоджений. Я заспокою та потішу його розповіддю про те, до яких слів і дій я вдавалася заради нього, поки він так відважно бився.
— Пане, я передам королю ваше послання. Якщо ви можете витримати розлуку з вашими товаришами по зброї, прошу вас залишитися з нами на один день. Потім ви мусите поїхати й переказати моєму синові, що, попри велику відстань, яку я не можу подолати так само швидко, як і ви, незабаром він побачить двір біля своїх наметів.
Уклонившись матері, Гаст проходить повз мене. Дорогою до дверей він кидає на мене погляд, значення якого я не зовсім розумію.
Зчиняється метушня: всі починають пакувати речі в той час, як мати все ще перебуває в апартаментах Карла. Нас очікує подорож, упродовж якої доведеться подолати понад сорок п’ять льє і витратити три дні. Я не можу дочекатися миті, коли обійму та привітаю героя Монконтуру, як віднині кличуть Анжу.
Жваво віддаючи накази, я молюсь, аби гарна осіння погода протрималася ще трохи. Мокрі дороги змусять нас їхати удвічі довше. Я намагаюсь не думати про інші причини, які можуть завадити нашій подорожі; коли країна у стані війни, жодна дорога не є безпечною.
До мене підкрадається Жийона з купою згорнених сорочок у руках.
— Ваша високосте,— тихо каже вона,— сеньйор дю Гаст стоїть біля дверей.
Я надзвичайно здивована. Не уявляю, навіщо сеньйор завітав до мене замість відпочинку після тривалої поїздки.
— Подбайте, аби не забули мою нову сукню, ту, що має колір золотого осіннього листя,— я даю останні вказівки, прямуючи до дверей. Я не одразу бачу дю Гаста, адже він стоїть збоку.
— Сеньйоре,— я нахиляю голову.
— Ваша високосте,— він не рушить із місця.
— Бажаєте увійти, пане?
— Ні, дякую,— дивлячись в інший бік, він приглушує голос.— Я маю передати вам листа. Це приватний лист від герцога Анжуйського.
Моє серце б’ється швидше. Що ж такого хоче розповісти мені брат? Якісь подробиці стосовно його поранення? Чи просить виконати чергове доручення? Я простягаю руку.
— Ні, не тут,— він поплескує по шкіряній сумці на поясі.— Ось тут,— він підносить два пальці до скроні.— Можете зустрітися зі мною?
— Зустрітися з вами?
— Наодинці.
Я знову озираюсь, аби упевнитися, що ніхто не йде слідом. Переконавшись, що за мною не стежать, я протискаюсь крізь вузький отвір між огорожами на задній стороні саду. Прохід між огорожами та кам’яною стіною залишили для садівників, які підстригають масивний бордюр. У цілому нагадує маленьку алею. Я виявила її за місяць після нашого приїзду. Якби ж я знала про її існування раніше, ми з Гізом могли би прогулятися нею.
Сеньйор дю Гаст уже чекає. Побачивши мене, він прямує назустріч і вклоняється. Дещо здивована, я помічаю, що він вбраний як кавалер — таке враження, що цей пан зібрався на світський захід, а не на таємну зустріч задля вручення листа.
Він пропонує мені руку, і я, не знаючи напевно, як реагувати, приймаю її. Ми мовчки крокуємо, переходячи зі світла в тінь, що її відкидає висока стіна попереду.
— Я чув,— каже дю Гаст,— що після облоги Пуатьє герцог де Гіз приїжджав сюди.
— Так,— я цілком збентежена. Навіщо сеньйору обговорювати герцога? — Як один із головних захисників міста він хотів звітувати перед королем і отримати його схвалення, на яке заслужив.
— Я також чув, що король не єдиний, хто хвалив його; усі придворні дами захоплювалися ним.
— Його сміливість до вподоби всім, і представниці слабкої статі не виняток,— мої вуха палають від думки про мої ревнощі, викликані компліментами інших дам на адресу герцога.
— Ви захоплюєтесь ним, чи не так?
Я зупиняюсь і відпускаю його руку.
— Яке це має відношення до мого брата та його листа?
— Ви не відповіли на моє запитання,— каже він.— Цікаво. Утім, мені не потрібна відповідь. Я бачив, як ви усміхалися йому, коли ми стояли всі разом і слухали про плани герцога Анжуйського. І я бачив ще більше.
— Не розумію, що ви маєте на увазі.
— Тієї ночі, коли ви приїхали, мене мучив біль у животі, і я вийшов у сад зірвати м’яти.
Я пам’ятаю той вечір, пам’ятаю напівприхований темрявою силует, мій важкий подих і довгу мить, коли незнайомець дивився в наш бік. У мене пересихає в роті від думки, що тим незнайомцем був Гаст. Я доходжу висновку, що будь-яке заперечення лише посилить його впевненість, тож не кажу ані слова.
— Знову мовчання,— він хитає головою так, наче це щось означає.— Сподіваюсь, вам буде приємно дізнатися, що мої шпигуни розвідали, що герцог божеволіє від вас? Його не тішать загравання з іншими жінками та компліменти від них.
Мені приємно, але я не маю наміру розповідати про свої почуття цьому чоловіку. Те, що відбувається між мною і Гізом, анітрохи його не стосується.
— Які дурниці, пане. Усі придворні знають, що його милість упадає за принцесою де Порсіан.
Гаст має нахабство сміятися!
— Пане,— відрізаю я,— мені було непросто влаштувати зустріч із вами, і я маю якнайшвидше вертатися до палацу. Ви гаєте час.
— Справді,— він упритул підходить до мене і проводить вказівним пальцем по моїй щоці.— Ось так вас торкається герцог? — від його запаху, від тепла його подиху на моєму обличчі мене нудить. Раптом я усвідомлюю із жахливою впевненістю, що ніякого листа немає.
Я відступаю, але мені заважає огорожа, а Гаст продовжує наступ. Я затиснута між його тілом, таким близьким, що я відчуваю його жар, та гілками дерев, що вчіплюються мені у спину крізь шовк сукні.
Нахилившись так низько, що його борода лоскоче мені обличчя, він каже:
— Вам подобаються пестощі Гіза? Мої руки не можна назвати руками герцога, але вони вміють дарувати задоволення,— без жодного попередження його права рука обвиває мій стан, притискаючи мене до нього в той час, як ліва рука торкається моїх грудей.
— Сеньйоре, ви забуваєтесь! — задихаюсь я.
— Ні, ваша високосте, я знаю, хто я: гордий нащадок давнього роду і близький друг вашого брата Анжу. Я стану і вашим близьким другом.
Його губи впиваються у мої. Різкі рухи його язика нагадують зґвалтування. Я стискаю зуби, аби запобігти подальшому вторгненню, та щосили штовхаю його в груди, звиваючись усім тілом та відвертаючись від нього.
Нарешті його губи відриваються від мене.
— Я розповім моєму братові, що ви переслідуєте мене.
Я очікую, що Гаст відпустить мене. Усім відомо, що Анжу мене обожнює. Натомість він каже: