— Краще не робіть цього. Я можу завдати вам клопоту, пані, нашептати вашому брату все, що я знаю про ваш флірт із Гізом. Він терпіти не може герцога. Так, я можу вам зашкодити, але я волію задовольнити вас.
Він притискається до мене щільніше, і я відчуваю його збудження. Мене охоплює страх, рівного якому я ще не знала. Ми стоїмо у віддаленому закутку, де нас неможливо побачити. Якщо мені вдасться звільнитися, чи зможу я обігнати його? Чи зможу вийти за межі огорожі? Якщо я закричу, хтось почує?
— Будь ласка, відпустіть мене.
— Я маю відпустити вас? — його губи знову впиваються у мої. Поки я борюся з ним, гілки дряпають мою спину, немов пазурі розлючених собак.
— Моя мати,— випалюю я, коли він уриває брутальний поцілунок.— Я розповім королеві про ваші спроби примусити мене,— якщо Гаст не боїться Анжу, він точно боїться матері. Усі її бояться.
— А я розповім її величності, що ви із власної волі запропонували ваші принади. Розповім, що ви втекли з-під нагляду вашої гувернантки та намагалися звабити мене. Інакше навіщо прийшли у це безлюдне місце?
— Ви сказали, що маєте листа від мого брата!
— Я таке казав?
— Ви — лиха людина.
— Ви змушуєте мене вдатися до погроз,— рука, що лежала на моїх грудях, переміщується до мого стегна і починає піднімати спідниці. Я відчуваю, як облямівка рухається вгору.— Я — раб вашої краси, точнісінько як Гіз.
— Ні, ви не схожі на його милість,— я відчайдушно намагаюся відкинути його руку.— Герцог ніколи не примушував би мене. Він людина честі, а я незаймана.
Гаст гучно вдихає повітря.
— Незаймані?
Я усвідомлюю, що припустилася жахливої помилки. Моє зізнання аж ніяк не надихає його пожаліти мене або поводитися пристойно — навпаки, збуджує сильніше.
— Яке несподіване задоволення.
Не звертаючи уваги на біль, я заглиблююсь далі в кущі.
— Пане, моя невинність належить королю Португалії. Якщо в мою шлюбну ніч виявиться, що я втратила цноту, і вас звинуватять...
— Ніхто не повірить, що це я, а не Гіз, позбавив вас цнотливості. А я насолоджуватимусь перемогою над ним. Як і насолоджуватимусь, здобувши те, що належить королю.
Його голос хриплий від хіті. Схопивши мене за плечі, він витягає мене з кущів. Я інстинктивно розумію, що він налаштований штовхнути мене на землю. Якщо йому це вдасться, я пропала. З усіх сил я навалююсь на нього, упершись долонями йому в груди. Він втрачає рівновагу і відпускає мене, намагаючись втриматися на ногах. Здається, у нього виходить, але тут трапляється диво. Нога сеньйора послизнулася на злиплому й вологому осінньому листі, і він знову хитається.
Коли він падає на одне коліно, я розвертаюсь і мчу до проходу між огорожами, немов тварина, за якою женеться зграя гончих псів. Протиснувшись крізь нього, я перетинаю квітник. Я не насмілююсь озирнутися. Не можна витрачати дорогоцінні миті на якісь погляди. Свята Маріє, Мати Божа, дайте мені крила. Потім — друге диво! — я опиняюсь у палаці. Моя перша, нагальна потреба втекти від сеньйора змінюється необхідністю дістатися моєї опочивальні, не привертаючи уваги. Один лише факт, що я вийшла з палацу сама, повертаюсь із розірваним убранням, і моє обличчя смертельно бліде, може покласти початок небезпечним для моєї репутації пліткам.
Нарешті я прокрадаюсь до моєї опочивальні. Я ладна заплакати. Сльози, перші з майбутнього потоку, уже струменять щоками. Проте замкнувши двері, я натикаюсь на Жийону, яка дивиться на мене.
— Ваша високосте, що трапилось? Ви плачете? — вона поспішає мені назустріч.
— Допоможіть мені роздягнутися,— я рідко вдаюся до наказового тону, але зараз це дасть мені змогу уникнути інших запитань. Я повертаюсь спиною, аби Жийона розшнурувала мій корсаж.
— Ваша високосте, сукня! — скрикує вона.— Вона подерта, наче пазурями диких звірів.
— Не фантазуйте, дурна дівчино. Я просто послизнулася, коли поверталася з саду, і налетіла на огорожу.
— Послизнулися? — здається, Жийона не переконана. Вона знімає з мене верхню спідницю і обмацує проріху в тканині.
— Так. Якщо сукню не можна зашити, знищіть її,— помітивши, що її погляд стає ще більш недовірливим, я додаю: — Її величність не терпіла зіпсованих суконь, коли я була дитиною. Невже ви думаєте, що вона не дасть мені прочухана попри те, що я подорослішала?
Понуривши голову, Жийона забирає розірвану сукню.
— Можливо, вам варто розповісти її величності, що трапилося.
Ми обоє знаємо, що вона не має на увазі історію, яку я їй розповіла. Вона здогадується, що це брехня, й заохочує мене сказати матері правду, яку я замовчую від фрейліни. Мабуть, вона радить це з добрих мотивів, але я вибухаю гнівом.
— Геть звідси! — наказую я.
Що я маю розповісти матері? Вона вважатиме мене непокірною і дурною через те, що я погодилась зустрітися з Гастом. А, може, й гірше. Вирішить, що я розпусниця. Напевно, Гаст саме на те й розраховував. Я вважала невинною мою поведінку з герцогом де Гізом — або, принаймні, нешкідливою. Що значать кілька таємних поцілунків? Тепер я розумію, що це гріх.
Наблизившись до моєї лавки для молитви, я стаю на коліна і дозволяю собі поплакати, охоплена полегшенням і почуттям провини водночас. Пресвята Діво, для мене очевидно, що я сповнена хіті, і мої непристойні бажання важко приховати, адже сеньйор дю Гаст помітив це. Допоможіть мені очиститися від гріховних думок і почуттів. Дайте мені сил тримати герцога на відстані й приймати від нього знаки уваги лише в присутності інших людей.
У моїй пам’яті постають миті, пережиті в саду. Мої губи палають, по тілу пробігають мурашки від спогадів про дотики Гаста, але все одно я доходжу висновку, що це я винна, бо привернула його увагу, дозволивши герцогу торкатися мене в подібній манері. Відтак, я мушу вічно мовчати про те, що сталося: не лише тому, що мені не повірять, а й тому, що моє мовчання — єпитимія за гріхи минулого.
Нарешті Сен-Жан-Д’Анжелі видніється за обрієм. Останні шість днів були жахливими. Після нашої зустрічі сеньйор дю Гаст затримався при дворі. Він не промовив до мене жодного слова, але його безтурботність і нахабні погляди лише погіршили мій стан. Його від’їзд мав стати справжнім благословенням. Але та сцена в саду навіки закарбувалася в моїй пам’яті. Мені сняться жахіття. Я не можу їсти.
Я ігнорувала відверті запитання Генрієтти та погляди Жийони. Я виконала єпитимію, яку сама на себе наклала, й нікому не розповіла про те, що трапилося. Дякувати Богу, мати приписує відсутність у мене апетиту та темні кола під очима тривогам, пов’язаним з Анжу. Зрештою, мати теж має виснажений вигляд, причиною якого є інцидент із вибитим із сідла Анжу.
Коли табір мого брата постає перед нами крізь пелену дрібного дощу, який мрячив упродовж усієї нашої поїздки, вона стискає мою руку.
— Уже недовго. Ми побачимо вашого брата цілим та неушкодженим і вперше почуватимемось добре відтоді, як сеньйор приніс звістку про його падіння.
О Генріху, я так жадаю бачити вас! Якщо я — ваш ідеал, то ви — мій, і я буду в безпеці, щойно опинюся біля вас. Можливо, я знайду спосіб вигнати Гаста з вашого оточення, не розповідаючи вам, що він зробив.
Коли карета зупиняється, Анжу вже чекає на нас. Карл спускається. Вони незграбно уклоняються один одному, після чого його величність квапливо прямує до намету під королівським прапором. Генріх не йде слідом за ним. Він стоїть попри те, що дощ стікає з його капелюха на камзол, і чекає, доки ми спустимося. Не встигає мати торкнутися ногами землі, як він стискає її в обіймах.
— Мій любий,— вона трохи відсувається від нього, аби краще роздивитися,— яке полегшення бачити, що з вами все гаразд. Ось і ми — жінки, які люблять вас понад усе на світі.
Вона знову обіймає його, а потім відступає убік, пропускаючи мене до брата. Я залюбки наслідую її приклад і кидаюсь йому на шию — мої сльози радості змішуються з краплями дощу.