Генріх не притискається до мене. Натомість він відвертається і пропонує руку матері.
— Вам не можна стояти під такою зливою. Я не пробачу собі, якщо ви захворієте через мене.
Анжу веде її до намету, а я, підібравши сукню, біжу за ними, хлюпаючи калюжами і дивуючись, чому він не відповів на мої обійми.
Усередині Генріх допомагає матері зняти плащ. Поки служник допомагає мені зробити те ж саме, я намагаюсь перехопити погляд брата, але він заклопотаний тим, що наливає матері вина, відганяючи другого камердинера, аби той не заважав. Його очі не оминають нічого, от тільки на мені не зупиняються. Відпустивши служників, він кличе матір:
— Підійдіть до вогню.
Генріх розтирає матері руки.
— Сподіваюсь, вас задовольнить, як я облаштував ваш намет. Я особисто перевірив, щоб він нічим не відрізнявся від мого.
Анжу розмовляє без упину. Його обличчя пашить вогнем. Збудження впадає в око. Це пояснює, чому він зігнорував мене. Як і Карл, Генріх схильний зосереджуватися на чомусь одному; коли він одержимий якоюсь ідеєю, він чіпляється за неї, немов пес за свою кістку. Цікаво, що його непокоїть. Згадує той чи інший епізод із минулої битви чи готується до наступної? Гадаю, лестощі підвищать йому настрій і привернуть увагу до мене.
— Ми багато чули про вашу грандіозну перемогу,— кажу я, виходячи вперед і наливаючи собі келих вина, оскільки ніхто не зробив цього для мене,— але ніхто не зрівняється з вашим талантом оповідача. Скажіть: що ви відчували, коли швейцарці розгромили німецьких найманців?
Погляд Анжу вперше зустрічається з моїм. Його очі на диво суворі.
— Я не маю жодного бажання говорити про це. Вам доведеться удовольнитися іншими оповідачами. Може, їх і влаштовує неповна перемога, але мене — ні.
— Мій Александре,— мати торкається його плеча,— як ви можете називати таку перемогу неповною? Тисячі полонених, поранений Коліньї... Поза сумнівом, це доблесна перемога.
— Так, пані, але я мріяв привезти труп Коліньї на спині віслюка, як це було з Конде. Мертвий чоловік не може втекти на південь і взяти із собою залишки війська гугенотів.
Ось чому Генріх не в гуморі: Коліньї утік.
— Адмірал має диявольський талан,— мати хитає головою.— Однак це не може тривати вічно. Ви маєте розповісти мені про сеньйора де Морвера, якого ви згадували у своїх листах. Така недобросовісна людина може стати в пригоді для досягнення нашої мети.
— Пані, я з радістю висловлю свою думку з цього приводу, але потім...— Анжу дивиться на мене, скрививши губи в дивній гримасі.
Щось із ним не так, і причина не лише у втечі Коліньї.
— Певну інформацію краще тримати в таємниці, адже наша сестра має друзів, які прагнуть знати все про наші плани.
Я збентежена згадкою про цих «друзів». Натяк Генріха неоднозначний, але його ворожість очевидна. Звісно, мати не пропускає його слова повз вуха: хіба вона може таке пропустити?
— Генріху, що відбувається?
— Тут? — відповідає він.— Нічого не відбувається. В інших місцях — так. Поговоримо про це згодом. Коли ви позбудетесь мокрого вбрання і ми будемо наодинці.
Кілька жінок забігають до намету, сміючись та струшуючи краплі дощу зі своїх плащів. Генріх цілує матері руку.
— Залишаю вас під наглядом ваших фрейлін.
Перш ніж піти, він кидає на мене прощальний погляд, сповнений гніву та болю водночас.
Невже Гаст розповів щось Анжу? Що саме? Якщо він стверджує, що я піддалася йому, я зможу себе захистити. Навряд чи він такий дурень. Я мушу розвідати, що трапилося. Проте мені заважають звичайні в таких випадках клопоти фрейлін. На щастя, усі втомилися після тривалої подорожі. Коли нам приносять холодну вечерю, багато хто позіхає, і її величність оголошує про свій намір рано піти спати. Добре. Коли вона ляже в ліжко, Генріх неодмінно завітає до неї. Він завжди так чинить. Я спробую поговорити з ним, щойно ми втрьох усамітнимося.
Шарлотта готує для матері вино, а ми допомагаємо її величності роздягтися. Коли мати вбирається в оксамитову нічну сорочку, підшиту шовковою тафтою, заходить Анжу. Фрейліни розступаються перед ним, пропускаючи його до матері, він цілує її в обидві щоки.
— Ви вільні,— каже вона, відпускаючи всіх. Поки вони вбираються в плащі, я наливаю вина для себе та брата.
Анжу нахиляється і шепоче щось на вухо матері.
Поколивавшись, вона каже:
— Марго, ви теж вільні.
Ні, тільки не це. Генрієтта, яка виходить однією з останніх, озирається. Намагаючись виглядати спокійною, я беру плащ і квапливо приєднуюсь до неї.
Надворі я одразу зупиняюсь. Генрієтта та Шарлотта також. Ми мовчки стоїмо в колі світла, що його відкидає ліхтар у руках Генрієтти. Коли всі інші зникають з поля зору, я кажу:
— Щось тут не так.
— Дурниці! — Шарлотта стискає мою руку.— Ви ж знаєте, які вони — її величність та герцог. Вони надто довго були в розлуці, і жоден із них не бажає ділитися увагою іншого.
Утім, Генрієтта схильна мені вірити. Здійнявши ліхтар, аби краще бачити моє обличчя, вона запитує:
— Вас відіслали з тієї ж причини, що змусила вас змарніти та втратити апетит?
— Напевно, так.
Думки колесом крутяться в моїй голові. Більше, ніж будь-коли, я боюся, що в усьому винен Гаст. Проте як я можу упевнитися в цьому, не розповідаючи відверто про мою зустріч із тим чоловіком? Якщо я помиляюся, я не хочу, щоб Анжу або мати дізналися про напад Гаста.
— Ходімо звідси, і ви нам усе розповісте. Разом ми знайдемо рішення, як діяти далі,— вмовляє Генрієтта.
Я заперечливо хитаю головою.
— Залиште мене саму.
Стоячи під дощем, я вирішую спершу розпитати матір про причини роздратування Анжу. Вона любить мене і має все розповісти. Треба дочекатися, доки мій брат піде.
Генрієтта знизує плечима, знаючи, що я можу бути не менш упертою за неї. Вона простягає мені ліхтар. Я не рушу з місця. Тоді вона обвиває рукою стан Шарлотти, і вони удвох ідуть геть. На прощання Шарлотта озирається, її бліде обличчя геть стурбоване. Мені прикро, якщо я її образила. Вони з Генрієттою — мої найкращі подруги, але ця справа стосується лише Валуа.
Загублена в темряві, під потоками дощу, я стою бозна-скільки часу, знаю лише, що достатньо, аби моє взуття та плащ змокли до нитки, достатньо, аби відчути, що я начебто тону в цій зливі. Потім промінь світла пронизує темряву. Мій брат виходить із намету матері з ліхтарем у руках.
— Добраніч, мій любий.
Він стрімко йде, не помітивши моєї закляклої постаті.
Мати не піднімає очей, коли я заходжу. Либонь, думає, що це служниця. Замислена, вона спокійно сидить перед коминком, схрестивши руки на грудях. Я кашляю.
— Маргарито, що ви тут робите? — уживання повної форми мого імені багато про що говорить.
— Пані,— я ступаю вперед,— я волію поговорити з вами.
— Тоді говоріть. Я втомилася. Цей день виявився важчим, ніж очікувалося,— вона дивиться на мене так, наче я маю знати причину, і моє серце завмирає.
— Для мене теж, пані. Ви можете сказати мені, чому мій любий брат зневажливо ставиться до мене? Чому ви відмовились від нашої чудової звички проводити разом кілька спокійних хвилин перед тим, як ви засинаєте? Я не можу збагнути, чим заслужила на таку холодність із вашого боку,— якщо точніше, я можу, але краще б я помилялася.
— Я вірю, що не можете, дочко, адже ви молода та нерозумна.
— Можливо, я молода, проте за останній місяць ви часто хвалили мене за ясність думок і зрілість вчинків. Як мені відомо, я не зробила нічого, аби змінити вашу точку зору.
Її обличчя пом’якшується.
— Я схильна вірити, що все, що ви робили, зроблено ненавмисно...
Ці слова збивають мене з пантелику. Якщо Генріх повідомив її величності, що я фліртувала з Гастом або робила щось гірше, як можна звати «ненавмисною» таку непристойну поведінку?
— Однак факт залишається фактом: ви привернули увагу герцога де Гіза, і він залицяється до вас. Ви заперечуєте це?
На якусь мить мені стає легше. Мене звинувачують у стосунках із Гізом, а не з Гастом, а, відтак, я можу захистити себе й не почуватися приниженою. Потім полегшення змінюється більш сумною думкою: двічі за останні два тижні мій флірт із герцогом призводить до неприємних наслідків.