— Герцог захоплюється мною, пані, але як це може вплинути на ваше ставлення до мене?
— Я не можу дозволити, аби Лотаринзький дім використовував ваші вуха для підслуховування державних таємниць. Вони мали неабиякий вплив на вашого брата — короля Франциска. Доки я жива, їм не вдасться впливати так само на іншого короля з роду Валуа.
— Пані, запевняю вас, мої вуха належать лише мені, а мої вуста мовчатимуть про те, що важливо для мого короля або моїх родичів.
— Коли доходить до поцілунків, вуста забувають про стриманість, дочко. З часом ви це зрозумієте. Ваш брат каже, що ви фліртували з Гізом. Немає нічого дивного в тому, що дівчина вашого віку бавиться, граючи в кохання, але, якщо ваші вуста відкриті для насолоди з герцогом та іншими чоловіками, хіба ви можете докоряти мені, що я мушу завадити вам володіти інформацією державного значення?
«Інші», у звинуваченнях матері це слово особливо виділяється. Я так розлючена, що гнів на якийсь час засліплює мене. Моє обличчя палає, і злі сльози щипають очі.— Які ще стосунки закидає мені мій брат? — я знаю відповідь, але все одно маю поставити це запитання. О Генріху, я була так віддана вам, як ви могли повірити наклепам і говорити лихі речі про мене?
— Анжу стверджує, що ви загравали з сеньйором дю Гастом і стали загальним посміховиськом, переслідуючи його.
— Я ненавиджу цього сеньйора і скоріше дозволила б відрізати собі рота, ніж цілувати його!
— Це добре, але, боюсь, це суперечить словам вашого брата.
— Мого брата ввели в оману!
— Навіщо сеньйору розпускати чутки про вас?
Тому що я відмовила йому. Я хочу вимовити цю фразу, вигукнути її, але це неможливо. Думка про наслідки такої відвертості змушує мене тримати язика за зубами. Як розповісти матері про зустріч із Гастом? Я згорю від сорому. А якщо вона не повірила б мені... певно, я померла б.
Після однієї чи двох хвилин мовчання мати підводиться і, взявши мене під лікоть, підштовхує до дверей.
— Ідіть спати, Марго.
— Пані, я благаю вас більше довіряти мені. Не треба сумніватися в мені й прислухатися лише до Анжу.
— Ви забуваєте, що я почала довіряти вам після його поради. Якщо ви втратили його довіру, цього достатньо, аби похитнути мою.
— Усе, що було між нами, теж варто забути? Усі послуги, які я робила йому, відкинуті лише тому, що хтось розповів йому якусь брехню про мене або він сам бреше?
Мати дає мені ляпаса.
— Не смійте ніколи називати вашого брата брехуном.
Я відчуваю присмак крові, але вперто наполягаю на своєму.
— Тоді я називатиму його зрадником. Якщо бажаєте, можете вдарити мене ще раз, але я не відмовлюсь від своїх слів. Анжу не бачив від мене нічого, крім відданості, натомість він зводить на мене жахливий наклеп і цілеспрямовано шкодить мені. Я не забуду цього.
Я задирливо піднімаю підборіддя, з нетерпінням чекаючи на її відповідь. Вона мовчки повертається до мене спиною. Це гірше за ляпас.
— Ви заливаєте водою мій килим,— голос Анжу до божевілля спокійний.
— Це все, що ви можете сказати? — лють і розчарування клекочуть у моїх грудях.
— А що я маю сказати?
— Ви могли б розповісти, чому зганьбили мене перед матір’ю попри те, що я неухильно дотримувалася обіцянок, якими ми обмінялися в Плессі-ле-Тур.
З притаманною йому граційністю Генріх підводиться, наче нічого особливого не трапилося, і йде до мене, доки не наближається впритул.
— Ви знаєте чому. Герцог де Гіз. Він захоплюється вами. Всі про це говорять,— він простягає праву руку й ніжно проводить зворотною стороною долоні уздовж моєї щелепи, після чого стискає моє підборіддя великим і вказівним пальцями.
— І що? Гадаєте, невинний флірт змусить мене забути мій обов’язок перед вами?
— Але ж це не просто флірт! Ви закохані в герцога! — він жорстоко щипає мене за підборіддя й відпускає.
— Ні,— я торкаюся місця, де відчувається біль від його дотику.
— Ні? Годі, Марго, ваш рум’янець розкриває правду, яку замовчують ваші вуста.
— Якщо я захоплююсь герцогом, половина придворних дам чинить так само,— визивно відповідаю я.— У чому зрада?
— Ви відрізняєтесь від інших придворних дам. Ви затьмарюєте їх так само, як і я затьмарюю Гіза. Як ви можете принижувати себе, захоплюючись ним?
— Я не принижую себе! Герцог не мій...— я силкуюсь вимовити слово, аби прямо заперечити те, що мій брат, певно, чув від Гаста.— Він не мій коханець. Я не маю коханців. Ви не можете сказати те ж саме про себе.
— Мої коханки нічого не значили для мене. Але ви маєте почуття до Гіза,— Анжу нахиляється, аж доки його губи торкаються мого вуха. Від його гарячого подиху я тремчу.— Ви любите його сильніше за мене? Ви змусите мене страждати, обіймаючи мого ворога?
Я відступаю назад.
— Герцог не ворог вам. Він служить королю під вашим командуванням.
— Він служить лише собі та ігнорує мої накази, коли йому заманеться. Чи ви забули Ла-Рош-л’Абей? — обличчя мого брата спотворене люттю. Попри те, що минули місяці і відбулося чимало битв, спогади про ту подію все ще турбують його, немов незагоєна рана.
— Я не забула, але весь двір — так. І вам час забути. Відтоді ви здобули багато перемог, про які говорить уся Франція.
Здається, Анжу не заспокоюється. Я не розумію, чому він не бачить очевидного: якою би сильною не була моя прихильність до Гіза, це не заважає мені любити його.
— Герцог — амбітна людина,— продовжую я.— Було б дивно, якби він не відстоював власні інтереси. Але я обіцяла захищати ваші інтереси, і ви можете довіряти мені, адже я люблю вас.
— Справді?
— Ви сумніваєтесь? Як ви можете сумніватися, якщо я співала для вас, танцювала з вами, полювала пліч-о-пліч і ставала на ваш бік у будь-якому конфлікті відтоді, як ми возз’єдналися у Фонтенбло п’ять років тому? Як ви можете сумніватися, якщо я запропонувала Богу моє життя замість вашого, коли ви хворіли?
— Я таки сумніваюсь,— його очі знову сяють, але гніву в них немає. Є щось інше. Він знову наближається.— Але ви можете розвіяти мої сумніви. Присягніться, що ви не бачитиметесь із Гізом наодинці.
Важко уявити подібну клятву, але не настільки, як мені здалося б тиждень тому. Мій брат лише просить мене промовити вголос обіцянку, яку я давала на колінах тієї ночі, коли Гаст накинувся на мене. Однак мій голос все одно падає до шепоту:
— Присягаюсь.
Анжу гучно видихає. Його ліва рука обвиває мій стан. Він нахиляється, і я очікую на звичний поцілунок у чоло, проте його губи спускаються нижче, доки не торкаються моїх. Це поцілунок коханця. У моїй голові здіймається вихор думок, серед яких вирізняється одна: гнів Генріха викликаний ревнощами! Я збентежена як цим відкриттям, так і відсутністю відрази з мого боку. Цей гріх незрівнянно більший за будь-який, що я вчиняла з герцогом, але моє серце калатає так само, як і в обіймах Гіза. Мій язик шукає язик Анжу, а моє тіло збуджується від дотику його рук.
Аж тут потяг миттєво змінюється огидливістю. Мабуть, я — найбільш розпусна та хтива жінка на цій Землі; безсоромне чудовисько, що пробуджує низькі інстинкти в усіх чоловіках довкола — зваблюючи навіть власну кров і плоть. І що найгірше, я пристрасно відповідаю на такі гріховні пестощі. Вирвавшись із обіймів Генріха, я нахиляюсь, упершись руками в коліна, встромляю пальці до рота і блюю.
Генріх відсахується. Певно, він уперше усвідомив непристойність того, що ми накоїли. Я закриваю обличчя, ховаючись від його погляду.
— Я бачу, як ви мене любите. Я огидний вам! Я викликаю у вас відразу, але Гіз — ні.
Я дивлюсь на нього, приголомшена. Ось цим він переймається?
— Подумати лише, я вірив вам, коли ви казали, що любите мене понад усе на світі. Ви наскрізь фальшиві, як і казав Гаст. Ви причаровуєте чоловіків задля власних жорстоких цілей. Але не бажаєте виконувати обіцянки, на які натякають ваші губи та ваші вчинки.