Я не можу дихати. Не можу повірити в те, що чую. Я знову встромляю пальці до рота, але з цього нічого не виходить.
Брутально схопивши мене, Анжу тягне моє тіло до виходу з намету.
— Що ж, герцог може отримати вас. На здоров’я. Мені від вас нічого не треба. Віднині ваша краса та ваші гарні слова вже не мають наді мною влади. Геть звідси!
Піднявши завісу, він штовхає мене під дощ. Я перечіпаюсь і падаю, нестримно тремтячи у смузі світла, що вибивається з-за спини мого брата. Потім він запинає завісу, і світло зникає — суцільна темрява огортає мій світ. Генріх покинув мене, мати втратила довіру. Я почуваюсь нещасною, винною і самотньою.
Я не маю сил рухатися. Може, Анжу справедливіше розсудить мене, якщо вранці знайде мертвою на землі? Схиливши голову на коліна, я плачу. Коли сліз уже немає, я не знаю, що робити далі. Згодом приходить рішення: сповідатися. Я мушу добитися відпущення моїх гріхів і намагатися не повторювати їх. Клятва віддалитися від герцога, яку я дала Анжу, може й не поверне довіру матері та брата, але все одно її варто дотриматися. Зануривши руки в багно, я насилу підводжуся. Я мушу написати моєму герцогу. Попросити його не наближатися, коли ми знову зустрінемось. Я більше не побачу його наодинці, і ця думка ледве не доводить мене до нових сліз.
Світильники в моєму наметі тьмяно сяють. Жийона спить: голова відкинута назад, на колінах лежить моя нічна сорочка. Радіючи, що не треба пояснювати, де я була, я обережно рухаюсь, аби не розбудити її. Угледівши якесь обличчя у дзеркалі над моїм туалетним столиком, я ледве стримую крик. Я повертаюсь в усі боки, шукаючи божевільну жінку, яка вдерлася до мого намету, перш ніж усвідомлюю, що це моє відображення. Мої очі мають дикий вираз. Зачіска почасти розвалилася: мокрі пасма волосся звисають над обличчям і липнуть до шиї. Моя шкіра така бліда, що мене можна прийняти за мертву.
Знявши плащ, я жбурляю його на килим. Скидаю просякнуту водою сукню, розірвавши її там, де я не могла дотягнутися до зав’язок. Вбрана лише у вологу сорочку, я прокрадаюсь у ліжко, притискаючи до грудей письмове приладдя.
Яке ж складне моє завдання! Сам факт, що я пишу герцогу, є непристойним. Якщо мого листа перехоплять, я мушу принаймні подбати, аби він не зашкодив мені ще більше. Відтак, жодних ніжних слів, здатних пролити бальзам на рану, яку я повинна завдати.
«Ваша милосте». Таке вітання може здатися ляпасом чоловіку, який чув, як я шепотіла його християнське ім’я. Я відкидаю такі думки і продовжую: «Попри невинність нашої дружби, я боюсь, що вона...» Було б жорстоко розділити з ним провину, яку я відчуваю через нашу поведінку; у цьому немає необхідності, адже це ніколи не повториться, «...стала причиною пліток при дворі». Кров закипає в моїх жилах, коли я згадую, про які саме плітки йдеться. Загалом лист виходить коротким, але він завдасть не меншого болю тому, хто його читатиме, ніж завдає мені, поки я його пишу. Я підписуюсь «Герцогиня де Валуа», квапливо згортаю і скріплюю печаткою послання, перш ніж інші сльози, подібні до тієї, що залишила пляму на моєму підписі, не впали на сторінку і не зіпсували її. Потім я ховаю листа під подушкою. Важко уявити, що я спатиму на папері, де написані такі жорстокі слова. Але я виснажена, і думка, що я не засну, не встигає народитися, як я роблю протилежне.
Я просинаюсь із чханням. Мій плащ зник так само, як і залишки моєї сукні. Мою голову стискає тупий біль. Мої ноги немов чавуном налиті. Однак я мушу підвестися. Я маю певні обов’язки. Я не чекаю на теплий прийом у наметі матері, проте я служитиму їй разом з іншими фрейлінами і своєю старанністю спростую те, що наговорив про мене мій брат. До того ж, я маю передати мого жахливого листа Генрієтті. Допомагаючи мені вбратися, Жийона запитально дивиться на мене. Однак що б там моя фрейліна не думала і яких би висновків не дійшла, розглядаючи розірвані та зіпсовані речі, які вона забрала, поки я спала, вона тримає їх при собі.
Коли я потрапляю до намету матері, вона вже закінчує свій туалет. Попри те, що інші фрейліни тепло вітаються зі мною, вона ніяк не реагує на мою присутність. Уже надто пізно наполягати на такому почесному обов’язку, як передати їй взуття, але, коли вона підходить до свого туалетного столу, я виступаю вперед. Останнім часом мені доручають робити матері зачіску. Беручи гребінь, я відчуваю, що моя рука тремтить. Унаслідок цього гребінь зачіпає її.
— Ви сьогодні якась незграбна,— мати пронизливо дивиться на моє відображення у дзеркалі.
— Прошу вибачення, ваша величносте.
— Віддайте гребінь іншій фрейліні, доки мене не поранили.
Передаючи гребінь, я почуваюсь так, ніби поранили мене. Я прийшла виконати свій обов’язок, проте, якщо мене публічно принижуватимуть, це буде нестерпно.
Коли матері закріплюють каптур і вуаль, заходить Анжу.
— Пані,— він іде повз мене, навіть не дивлячись у мій бік.— Бачу, міцний сон відновив ваші сили,— погляд Анжу зустрічається з моїм у дзеркалі матері,— чого не можна сказати про нашу сестру. Такі втомлені очі, Марго. Цікаво, що зіпсувало вам відпочинок?
— Можливо, нечиста совість,— мати тихо промовляє ці слова, проходячи повз мене, але, поза сумнівом, я не єдина, хто їх чує.
— А може, вона сумує за відсутніми друзями,— Генріх задирливо підморгує.— Проте ми не маємо часу перейматися такими дрібницями. Ходімо, я жадаю обговорити мою підготовку до облоги.
Коли вони виходять, інші фрейліни починають прибирати речі матері. Я наближаюсь до Генрієтти.
— Ви маєте поганий вигляд,— каже вона.
— Як жорстоко відзначив мій брат.
— Ні, не втомлений,— хворий. Ходімо, я відведу вас до намету.
Я дозволяю їй вивести мене надвір, а потім зупиняюсь.
— Я піду й ляжу в ліжко, але мені потрібна ваша допомога у значно важливішій справі, ніж супровід до намету,— я витягаю листа, затиснутого між корсажем і коміром.— Ми обоє знаємо, що ви маєте можливість передавати листи, які заборонено відсилати.
Генрієтта сміється.
— Я мала б заперечити мою схильність до хитрощів, але я насолоджуюсь цим. Дайте мені листа,— взявши папірець, вона крутить його в руках.— Адреси немає, але я знаю, хто адресат,— мій лист зникає в корсажі її сукні.— Невже кохання — причина цієї блідості? Я була б дуже розчарована це чути. Сподіваюсь, якщо я й навчила вас чогось путнього за останні роки, так це не бути посміховиськом заради чоловіка, навіть дуже гарного,— вона вижидально схрещує руки.
— Ні. Я змарніла не тому, що сумую за Гізом. Я засмучена втратою прихильності через нього. Він причина мого розриву з Анжу, а завдяки Анжу — і з матір’ю. Вони думають, що я — шпигунка герцога.
— А це справді так?
— Ні.
Вона задоволено киває.
— Тоді вважайте ваш лист відправленим.
Я замислююсь: якби вона отримала іншу відповідь, я залишилася би без посланця?
Глава 11
Осінь 1569 — Сен-Жан-Д’Анжелі, Франція
изнаю, я сподівалася, що мати покличе мене.
Відтоді, як вона мене принизила, три дні поспіль я щоранку одягалася й чекала, що мою відсутність помітять. Чекала, що мене запросять до неї. Але, здається, мати вельми охоче займається своїми справами без мене. Я їла на самоті під приводом поганого самопочуття, але навіть це не тривожило матір. Я й справді хвора: апатія, напади лихоманки, відсутність апетиту. Учора Жийона благала мене покликати лейб-медика, але я відмовилась. На третій день мого добровільного вигнання я змінюю рішення. Озноб змінюється відчуттям постійного жару під шкірою і надзвичайним головним болем. Жийона повертається замість лікаря з Генрієттою.
Погляд моєї подруги сповнений хвилювання.
— Вона вся палає! Послухайте,— Генрієтта присідає біля мене,— жахлива епідемія охопила табір. Усе почалося з півдюжини хворих чоловіків, а зараз злягли вже більше п’ятдесяти — у всіх пересохлі губи, укриті пурпуровими виразками,— вона повертається до Жийони.— Ви бачили такі виразки на її тілі?