— Ось цей пан особливо бажає розпитати про здоров’я моєї сестри,— єлейно усміхаючись, Анжу вже відверто штовхає Генріха до мене.
— Ваші величності,— герцог уклоняється.— Ваша високосте,— він схиляє голову, не дивлячись на мене. Його неприхований біль крає мені серце, але не достатньо, аби я пожалкувала про моє бажання віддалитися.
Кардинал Лотаринзький, який завжди ходить слідом за герцогом, теж уклоняється.
— Ваші величності,— каже він,— ми дуже засмутилися, почувши про епідемію в королівському таборі, і постійно молилися, щоб загроза оминула його величність і всю його родину.
— Дякувати Богу, ця загроза оминула всіх нас без винятку,— відповідає Карл, вочевидь, не здогадуючись, що тут щось не так. Можливо, мати не переказувала йому чутки, які розповів їй Анжу.
— Ваша величносте,— кажу я, поклавши руку на лікоть Карла,— я втомилася. Ми можемо зайти всередину?
— Авжеж. Герцогине де Невер, де плащ моєї сестри? Накиньте його їй на плечі, інакше вона застудиться.
Виразно дивлячись на мене, Генрієтта підводиться. Накинувши плащ мені на плечі, вона бере герцога під руку.
— Ви допоможете мені знайти мою сестру, пане? Упевнена, ви бажаєте її бачити.
Благослови її Господь! Ми з Карлом ідемо в одному напрямку, а Генрієтта з Гізом — в іншому. Однак шкода вже заподіяна. Я чую, як за моєю спиною Анжу каже матері:
— Дивно! Його присутність — саме та втіха, якої потребує Марго. Цікаво, хто його покликав — гарненька герцогиня чи наша сестра?
Жийона вже в моїх апартаментах. Я сідаю на край ліжка, а вона стає на коліна, допомагаючи мені розбутися. Мати затримується. Ми обоє знаємо причину.
— Ви маєте втомлений вигляд,— каже вона.— Знаю, ми думали, що ви вечерятимете з усіма, але краще я накажу служникам принести вам щось сюди.
Я маю бути розчарована, але натомість відчуваю полегшення. Мені не доведеться бачитися з герцогом.
— Я вдячна вам за турботу, пані. Я охоче залишуся у своїх апартаментах.
Отже, моя мрія піти до каплиці не здійсниться; будь-яка вилазка за межі цієї кімнати дасть Анжу підстави пліткувати, що в мене побачення з Гізом. Якщо я замкнуся тут, цього теж може бути недостатньо, адже мій брат натякатиме, що я запросила герцога до себе.
— Я буду рада, якщо хтось складе мені компанію. Ваша величносте, будьте так люб’язні прислати до мене когось.
Я навмисно не кажу, кого саме хочу бачити, сподіваючись переконати матір, що я не боюся шпигунів.
Залишившись на самоті, я міркую над тим, як краще вчинити. Я не можу передати листа герцогу. Поза-як Генріх не знає, що Анжу хоче зашкодити нам, він може мимоволі посприяти лихим задумам мого брата. Я маю попередити його, а також повідомити, що з моїм здоров’ям усе гаразд, небезпека минулася. Біль, що стискає моє серце від спогадів про його засмучене обличчя у дворі, нагадує мені, що рішення відмовитися від герцога не знищило моїх почуттів до нього. Я можу бути безжальною до себе, викорінюючи моє легковажне захоплення, але не можу втриматися від співчуття до Генріха — це було б не по-християнськи.
Стукіт у двері свідчить про прибуття баронеси де Рец. Улюблений вибір матері, коли за мною треба наглядати.
Вона вітає мене поцілунком, перш ніж умоститися на стільці.
— Почитати вам, ваша високосте?
Щойно вона розпочинає, заходять Генрієтта з Шарлоттою, а за ними — дюжина служників, які несуть мідну діжку та глечики з окропом.
Баронеса де Рец звертає до герцогині запитальний погляд. Анітрохи не знітившись, моя люба подруга відповідає:
— Лейб-медик радить її високості помитися.
Як майстерно бреше Генрієтта! Сподіваюсь, одного дня я зрівняюсь із нею. Це справжнє диво, і воно приносить неабияку користь. У кімнаті здіймається метушня, поки діжку заповнюють водою, а навколо неї встановлюють ширму. Розслабившись у ванні, я шукаю привід відіслати мою гувернантку достатньо далеко, аби спокійно поговорити з моїми подругами.
— Баронесо, будь ласка, читайте далі...— коли жінка повертається до свого стільця, що стоїть з іншого боку ширми, Генрієтта шепоче мені на вухо: — Це правда, що ви порвали з Гізом?
— Так має бути,— шепочу я у відповідь.
— Пані де Сов,— Генрієтта говорить гучніше, ніж потрібно,— будьте люб’язні, принесіть останні глечики,— потім, приглушивши голос так, що її зовсім не чутно через звук води, що ллється, вона каже: — Я рада, що ви визнаєте, що жоден чоловік важливіший за ваше щастя, але, запевняю вас, достатньо лише зробити вигляд, що ви відмовилися від нього. Серце герцога розбите.
Баронеса робить паузу, гортаючи сторінку. Я сиджу мовчки, від хвилювання дух спирає у грудях. Коли баронеса повертається до читання, я беру Генрієтту за руку й шепочу:
— Мені дуже прикро. Перекажіть йому це. Але моя печаль нічого не змінює. Перекажіть і це.
— А я гадала, що ви закохані в нього,— я відвертаю погляд.— Що ж, моя сестра буде рада дізнатися, що ви припинили стосунки з ним,— мій погляд знову зосереджується на ній.— Принаймні я так думаю.
Вона змінює тему, а я відкидаюсь назад і заплющую очі, стримуючи сльози. Чому так боляче робити те, що належить?
Уранці її величність забирає мене на месу. Шлях до каплиці — найдовший, який я долала відтоді, як захворіла. Я відчуваю, як відновлюються мої сили, коли я бачу вівтар і різнобарвне світло, що проникає крізь вітражі й омиває моє тіло священним блиском. Карл щасливий бачити мене і робить усе, аби мені було затишно. Я не бачу мого герцога. І це добре. Потім до вівтаря піднімається кардинал Лотаринзький — приголомшливе видовище. Його обличчя надто схоже на обличчя племінника. Проте щойно його преосвященство починає говорити, я зосереджуюсь на його словах, а не на його зовнішності.
Я знаю, що Бог — скрізь, завжди, але часто доводиться приймати це на віру, натомість сьогодні я відчуваю присутність Його. Мене охоплює надзвичайний спокій. Навіть Анжу, який сидить неподалік, не може зіпсувати цю мить. Святе причастя зміцнило мій дух, тож, коли я виходжу з каплиці й бачу герцога, я реагую вельми спокійно. У цьому немає нічого дивного: попри те, що я присяглася уникати непристойних контактів із ним, ми все одно будемо змушені зустрічатися публічно. Якщо він не переслідуватиме мене, сподіваюсь, усе буде добре.
Я повертаюсь до своїх апартаментів і, напівлежачи, умощуюсь біля вогню. Я читаю в компанії баронеси де Рец і баронеси де Сов, коли раптом вривається Анжу. Його супроводжує Гіз.
— Люба сестро,— каже він,— подивіться, кого я привів до вас. Щастя, що ми не застали вас у ліжку, це було б непристойно,— він хитро підморгує, й мені зводить живіт від огиди. Мій брат — справжній демон.
Шарлотта підводиться, звільняючи місце чоловікам. Відчайдушним стрімким рухом я хапаю її за руку і змушую сісти.
З баронесою де Рец мені не щастить. Перш ніж я повертаюсь до неї, вона каже:
— Ваша високість бажає сісти?
— Хай сідає мій друг, я наполягаю,— обійнявши Гіза за плечі, Анжу підштовхує чоловіка вперед,— я люблю його як брата, й він страшенно турбувався через хворобу герцогині де Валуа.
Генріх, очевидно, збентежений дружнім ставленням Анжу. Він обережно сідає на запропонований стілець. Мій брат стоїть за його спиною, міцно стискаючи плече Гіза. Це жест господаря, і, судячи з погляду герцога, він не в захваті. Але нічого не вдієш. Навряд чи можна скинути руку принца — спадкоємця корони.
Дивлячись на мене, Анжу докірливо хитає головою.
— Сестро, як неввічливо з вашого боку не прийняти його милість минулого вечора. Ви прирекли його на безсонну ніч.
— Запевняю вас, ваша високосте, я спав,— каже Генріх. Незрозуміло, до кого він звертається, до мене чи до мого брата.
— Радий це чути,— відповідає Анжу.— Але ви спали б набагато краще, якби зустрілися з Маргаритою.