У словах Анжу і в тому, як він їх вимовляє, лунає відвертий натяк. Можливо, лише я це помічаю, але мені все більше перехоплює подих, і моє обличчя шаріється.
Анжу не може промовчати про таке.
— Подивіться на її рум’янець, Гізе. Ваша присутність добре впливає на неї. Якби ж це бачила її величність,— весело додає мій брат.— Мені час іти. Королева чекає на мене.
Герцог підводиться.
— Я теж піду.
Так, ви маєте піти.
— Ні, Гізе, залишайтесь тут. Я наполягаю. Якщо вас шукатимуть, я скажу, де вас знайти,— проходячи повз баронесу де Рец, Анжу каже: — Пані, гадаю, ваш чоловік шукає вас.
Розумно. Я стискаю руку Шарлотти й одними губами промовляю: «Будьте тут». Вона здивована, але ствердно киває.
Я молюсь, аби присутність Шарлотти захистила мене від злих язиків, але герцогу вона не заважає. Щойно всі виходять, він нахиляється, спираючись руками на коліна, і каже:
— Я божеволів від хвилювання. Ми дізналися, що ви хворі, але не отримували жодних новин, нічого, крім щоденного звіту про загиблих. Я міг лише затримувати подих і молитися, аби вашого імені не було серед мертвих, адже ви не надали мені права запитувати про вас.
— Мені прикро, що ви хвилювалися через мене.
— Справді?
— Авжеж.
— Як я можу вірити цьому після...— він уривається.— Гадаю, баронеса може трохи відійти. Будь ласка.
Шарлотта дивиться на мене.
Я борюся із собою.
— Якщо залишитесь біля дверей,— зрештою кажу я.
Герцог полегшено видихає.
— Навіщо ви написали мені того жахливого листа?
— Ваша милосте...
— Генріх.
— Ваша милосте, мені дуже чітко дали зрозуміти, що наш...— я зупиняюсь. Наш? Яке слово краще підібрати? «Зв’язок» передбачає щось більше за те, що було між нами. «Флірт» надто банально описує наші зустрічі, які були для мене чимось незвичним,— наші амурні справи змусили мене вийти за межі пристойності, поводитися не так, як належить французькій принцесі,— я дивлюсь на свої коліна.— Я повинна виправитися, доки не завдала клопоту його величності.
— Я завдаю вам клопіт?
Я бачу, що його очі сповнені болю, як і вчора у дворі. Якби ж я могла не засмучувати його...
— Ні,— кажу я,— ви людина честі, яка заслуговує на свою чудову репутацію, моє захоплення вами не завдало мені жодного клопоту. Але привело мене до гріха.
— Поцілунок — це гріх?
— Не один.
— А скільки? Скільки їх потрібно для гріха?
— Пане, ми обмінювалися поцілунками достатньо разів, аби зайти за межі дозволеного, де б ця межа не була. І не всі поцілунки однакові,— я червонію.
— Я вважаю себе набожною людиною й, на мою думку, ми не скоїли гріха,— серйозно відповідає він.— Ані наші обійми, ані зізнання в коханні не є гріхом,— забравши руку з коліна, він занурює її у своє волосся.
— Дехто вважає наш флірт не таким невинним,— я приглушую голос.— Вони приймають мене за придворну даму іншого сорту.
— Хто? Хто такої думки про вас? — він підстрибує.— Я викличу їх на дуель і проштрикну мечем!
Цей лютий, захисний тон, сердите посмикування його щелепи... Здається, я ніколи не кохала герцога сильніше. Моє серце розривається.
— Не можу сказати,— я опускаю голову. Якусь мить нічого не відбувається. Потім герцог сідає. Я відчуваю дотик його пальців на своєму підборідді й піднімаю голову, і наші погляди знову зустрічаються.
— Такі плітки — отрута, але не дозволяйте їй вбити вас. Ви знаєте, що ви — інша. Я знаю.
Хотіла б я мати таку впевненість. Однак гнівні слова Анжу про неприпустимість мого захоплення й вовчі погляди Гаста не так легко ігнорувати.
— Є ще дещо. Герцог Анжуйський думає, що я — ваша шпигунка.
— Він — дурень!
Він значно гірший.
— З цієї причини ви віддалилися від мене! Хочете припинити брехливі плітки?
Я киваю. Він усміхається. Я здивована.
— Чому ви усміхаєтесь?
— Я вирішив, що ви мене більше не кохаєте,— він стискає мою руку. Я знаю, що мушу припинити це, але його дотик, на відміну від дотиків чоловіків, які останнім часом торкалися моєї руки й не тільки, заспокоює.— Я переконував себе, що це неможливо, адже ви плакали, коли писали цього жахливого листа.
— Ви помітили.
— Авжеж. Але сліди від сліз так суперечили змісту, що незабаром я думав лише про останнє. Знову й знову запитував себе, навіщо ви принижуєте мене словом «дружба» і звертаєтесь до мене за титулом. Єдине пояснення, до якого я додумався, було страшним: я втратив ваше кохання.
— Не втратили. Однак хіба ми не можемо кохати на відстані?
Він підносить мою руку до своїх губ і ніжно цілує пальці.
— Хіба я можу робити це на відстані?
— Ні,— зітхаю я. Певно, він прагнув розсмішити мене, його обличчя хмарніє.
— Я засмучую вас. Я не бажав цього жодним чином. Якщо ви не дозволяєте мені битися за вашу репутацію, тоді я захищатиму її своїми вчинками. Що я маю робити?
— Я присяглася не залишатися з вами наодинці.
— Тоді ви не залишитесь: я відмовлюсь від задоволення бути з вами без нагляду. А на людях я не промовлю жодного слова, не зверну до вас жодного погляду, що змусив би баронесу де Рец незадоволено підняти брови, принаймні, якщо хтось спостерігатиме за нами.
Цього разу я таки сміюсь.
— А якщо не спостерігатиме?
— Тоді я зізнаватимусь вам у коханні й називатиму вас Маргаритою. А ви з усмішкою прошепочете мені: «Я теж кохаю вас, Генріху».
— Я кохаю.
— Упевненість у вашому коханні дозволить змиритися з новими застережними заходами.
Глава 12
Весна, 1570 — Париж
і-ні-ні! — голос Генрієтти лунає достатньо різко, аби Жийона визирнула із сусідньої кімнати. Я жестом наказую моїй тіні заховатися.
— Як ви можете бути такою жорстокою?
Обличчя Генрієтти суворе.
— Це ви жорстокі до себе і до мене, вашої подруги, яка лише намагається захистити вас від вашої власної дурості.
— Але ж ви передавали наші листи. Багато разів. — Я хотіла допомогти вам бути обережною, проте це вже неможливо. Увесь двір говорить про ваш роман із герцогом і мудрує, чим закінчиться ця історія. Мені не треба мудрувати. Я можу передбачити ваше майбутнє не гірше за її величність, яка стверджує, що має дар передбачення,— вона хитає головою.— Ваша мати безжально вб’є це кохання, а ви ще більше втратите її прихильність.
— Я не вірю в це. І Генріх теж не вірить,— відповідаю я з визовом.— Її величність розчарована відсутністю прогресу в перемовинах із португальцями стосовно мого шлюбу.
— І ви гадаєте, що її роздратування вам на користь? Неймовірно! — Генрієтта заламує руки.
— Ні! Як думаєте, чому Генріх залишив двір? Ми знаємо, що дали привід для небезпечного поширення пліток, і зараз не час виявляти його почуття до мене. Але це не означає, що слушна мить ніколи не настане,— очі моєї подруги залишаються суворими. А вираз її обличчя відверто іронічний. Я не в гуморі терпіти насмішки.— Лотаринзький дім — одна із найвпливовіших родин Франції,— кажу я з усією гордовитістю, на яку здатна.— Може, Генріх — представник молодшої гілки, але він, поза сумнівом,— майбутнє цього роду. Він герой останніх битв, і вся Франція захоплюється ним.
— Уся, за винятком тих, хто справді вирішує вашу долю: пані Катерини та Анжу.
— На нашому боці король,— випалюю я.— Ми з Карлом близькі. Я розумію його. Я втішаю його, якщо йому погано. Коли Анжу приєднається до армії, ми з Генріхом наблизимось до короля. Він любить мене і бажає мені щастя.
— Вам сімнадцять років, Марго, ви вже не дитина. Годі поводитися по-дитячому. Хіба його величність — щаслива людина?