Питання Генрієтти змушує мене згадати останні години, які я провела з Карлом. Він страждав від чергового нападу мігрені й потребував як моєї допомоги, так і допомоги Марі. Нещодавно мати завдала йому болісного удару: Анна Австрійська, з якою він був заручений, вийшла заміж за довіреністю за Філіпа Іспанського попри те, що мій брат першим просив її руки. Звісно, у тому, що сталося, не було провини Карла, але розлючена мати змусила його почуватися винним.
Генрієтта порушує тишу.
— Король не має влади добитися власного щастя через те, що її величність ним маніпулює. Невже ви гадаєте, що він може здійснити ваше бажання всупереч королеві?
Я не благатиму її більше. Я знайду інший засіб листуватися з Генріхом. І я не дозволю себе залякати.
— Я вірю його величності,— відповідаю я.— І вірю герцогу. Вони не розчарують мене, навіть якщо ви це зробите.
Генрієтта вибухає сміхом.
— Цікаво, чи похитнеться ваша віра, якщо я запитаю вас, куди пішла її величність сьогодні вранці?
— Я не знаю.
Це правда. Мати ретельно приховує, куди вона йде і від кого повертається. Вона може бути зі своїм астрологом або з метром Рене, який готує для неї як парфуми, так і отруту. Вона може бути на приватній зустрічі з іноземними посланцями. А може, вона пішла подивитися, як просуваються роботи в її улюбленому Тюїльрі під керівництвом архітектора Жана Бюллана. Я була щаслива мати вільну хвилинку для бесіди з Генрієттою і якось не замислювалася, чому нам надали таку можливість.
— Її величність відвідує хворого кардинала Лотаринзького,— повідомляє Генрієтта.
— І що? Це дуже християнський вчинок, який переконливо доводить, що навіть вона не може ігнорувати Лотаринзький дім.
— Ваш аргумент міг би бути вагомим, якби вона не відвідувала його таємно. Це означає, що вона не просто прийшла побажати йому одужання. Я маю підстави вважати, що вона докорятиме кардиналу за його участь у поширенні чуток про те, що ви вийдете заміж за його племінника.
Яке жахливе припущення. Я розлючена, що не можу спростувати його.
— Маєте підстави? Тобто на вас працюють шпигуни?
— Усі мають шпигунів, усі, хто може собі дозволити. Ви були вдячні мені за інформацію, яку я здобувала для вас у минулому. Якщо вам не подобається послання, ви проклинаєте посланця? Ви — донька своєї матері. Гаразд. Будьте сліпою. Будьте глухою. Жоден варіант навряд чи зробить вас щасливою,— Генрієтта уривається й кілька разів глибоко вдихає.— Я люблю вас, тож краще піду, доки ми не наговорили одна одній образливих слів, які завадять нам примиритися.
Коли вона виходить, я сідаю й гірко плачу. За шість місяців мого розриву з Анжу я ще більше зблизилася з Генрієттою та Шарлоттою, яких завжди любила. Мати тримає дистанцію. Більш того, вона виявляє недовіру, якої не виявляла навіть тоді, коли я ще не здобула її прихильності. Тоді за мною просто наглядали. Тепер за мною дуже пильно стежать. І це все ускладнило. В Анжері ми з Генріхом присяглися не спілкуватися наодинці, проте, коли минула осінь, термін дії нашої обіцянки теж минув. Було напрочуд легко заглушити докори сумління, майже так само легко, як нехтувати щоденними нотаціями баронеси де Рец. Значно важче не звертати уваги на слова Генрієтти. Я знаю, вона любить мене, і вона — одна з найхитріших придворних дам. Однак я мушу вірити, що вона помиляється, і сподівання Генріха небезпідставні. Інакше моє серце розіб’ється. Жоден чоловік, окрім нього, не зробить мене щасливою. Я просто маю бути його дружиною. І поки його немає поряд, я просто хочу написати йому кілька рядків.
Витираючи очі, я спрямовую думки у практичному напрямку. Хто з фрейлін матері може листуватися з герцогом? Я пригадую, що графиня де Мірандоль — подруга матері Генріха. Вона в такому віці, що може писати будь-кому, не викликаючи підозри в чомусь непристойному. Ми не подруги, тож вона не зробить цього заради мене, і я не можу довіряти їй, як довіряю Генрієтті. Але, якщо її підкупити, гадаю, можна буде розраховувати, що власні інтереси не дозволять їй зрадити мене. Якщо нас викриють, її неодмінно відішлють із Двору. Ризик вигнання високий, їй вигідніше допомогти мені, ніж донести на мене матері. Мати завжди рада отримати інформацію про своїх дітей, але вона захищатиме від пліток навіть тих, кого найменше любить.
Підходячи до гардеробу, я відчиняю скриньку з коштовностями. Це ніщо в порівнянні з тим, чим володіє мати. Однак я принцеса з королівського роду, а відтак маю деякі вироби з цінними камінцями. Мій погляд падає на перстень, подарований Анжу. Знак нашої колишньої дружби нічого не значить для мене. Сховавши його в кишені, я вирушаю на пошуки графині, на пошуки моєї нової змовниці.
— Ваша високосте,— наполегливо будить мене якийсь голос. Одна-єдина свічка освітлює бліде обличчя Жийони.— Її величність кличе вас.
Я силкуюсь підвестися на ліжку. Судячи з того, як мені важко розплющити очі, я не змогла проспати всю ніч.
— Котра година?
— Чверть на шосту.
Страх, що бринить у голосі Жийони, сповнює мене хвилювання. Щось не так: іншого пояснення, чому мене розбудили так рано, немає. Невже щось трапилося з Карлом?
— Мерщій,— наказую я,— мені треба вдягнутися.
За таких обставин я не маю терпіння закінчити свій туалет як належить. Коли я приєднуюсь до барона де Рец, який супроводжує мене, на мені навіть немає спідниці з фіжмами.
Мене приводять до королівських апартаментів. Карл, мати й Анжу стоять маленькою групою. Бачити їх — велике полегшення, адже це означає, що ніхто не помер, принаймні серед тих, хто в Парижі. Я мовчки молюся, аби Бог не забрав у нас ані Клод, ані її дітей, які перебувають у Нансі. На відміну від мене, мати й Анжу бездоганно вбрані. З іншого боку, Карл лише в нічній сорочці. Коли король повертається до мене, його очі дико блищать чи то від лихоманки, чи то від гніву.
— Карле,— я подаюсь уперед,— що сталося? — на мить я торкаюсь його руки, доки він не відсахується. Рука холодна. Отже, лихоманки немає.
— Що сталося? — сміється він.— Цієї ночі наш спокій порушили певні новини, але для вас це точно не новини,— м’язи на його щоках нервово смикаються.
Мене покликали до суду. Я тремчу не тому, що почуваюся винною, а тому, що вдача мого брата змушує його рідко прислухатися до розуму.
— Покажіть їй,— відрізає Карл.
— Ви знаєте, що це?
Мати виймає пергаментний аркуш, і у мене пересихає в роті. Авжеж, я знаю — це лист від графині де Мірандоль, той самий, до якого я лише дві ночі тому з ніжністю дописала постскриптум для Генріха. Можливо, мені варто зробити вигляд, ніби я не розумію, але мати розпізнає мій почерк.
— Звідки він у вас? — запитую я. Усмішка Анжу дає зрозуміти, що це його заслуга, хоча я не можу уявити, як він перехопив мій лист.
— Дозвольте сказати,— каже мати, стискаючи руку Анжу й тим самим підтверджуючи мої підозри,— що дехто при дворі дбає про вашу репутацію більше за вас.
— Пані, кілька рядків не мають суттєвого значення. Присягаюсь, я не робила нічого загрозливого для моєї репутації.
Рука матері рухається так швидко, що я не встигаю побачити, як вона відпустила Анжу. Її долоня з усіх сил б’є мене по обличчю.
Я прикладаю руку до палаючої щоки в той час, як вона спокійно переводить погляд на аркуш.
— Я жадаю бачити вас при світлі сонця і мріяти про вас при світлі місяця,— її холодний голос вимовляє слова, які я писала з такою любов’ю.— Повертайтеся швидше, і ми зможемо залюбки обмінятися словами, які не можна довіряти листам.
Я кидаюсь до неї, тягнучись за аркушем, але Анжу хапає мене і штовхає назад, розриваючи мій рукав. Я не можу нічого вдіяти, лише спостерігаю, як мати підпалює край аркуша свічкою, після чого кидає лист на кам’яну підлогу. Коли аркуш згорає, вона незворушно затоптує попіл. Анжу дає мені стусана й відпускає.
— Вам відомо,— питає мати,— що я наказала кардиналу Лотаринзькому тримати язика за зубами, але спершу він похвалявся, що ви станете нареченою його племінника? Може, герцог де Гіз уже володів вами?