— Я відмовилася від нього, Карле, присягаюсь!
— Ви маєте зробити більше. Довести це.
Як можна довести таке?
Аж раптом у натовпі танцюючих я бачу принцесу де Порсіан, і з жахливою впевненістю усвідомлюю, як треба діяти. Упевненість змінюється відчаєм. Якби моя гордість не вимагала протриматися весь танець і мені не залишалося виконати ще одне страшне завдання, я б уже не дихала, упала додолу й розпалася на порох.
Коли музика припиняється, я вирушаю на пошуки Шарлотти. Вона й без моїх пояснень чудово розуміє, що мені не місце в забитій ущент залі, де всі штовхаються і сміються. Узявши за руку, вона веде мене до дверей. Коли залишається кілька футів до виходу, з’являється баронеса де Рец. Я не чекаю на її запитання.
— Я повертаюсь до своїх апартаментів. Якщо ви думаєте, що моє горе потребує ще одного свідка, можете приєднатися.
Мабуть, Шарлотта очікувала, що я знепритомнію, ледве ми зникнемо з поля зору придворних: вона якось дивно коситься на мене, поки я швидко крокую до моїх апартаментів. Коли ми вже майже дійшли, натикаємось на Генрієтту.
— Він у безпеці, але він розбитий,— каже вона. У її погляді немає ані тіні того задоволення, що зазвичай супроводжує подібні вилазки.
— Ми всі розбиті,— каже Шарлотта, коли ми дістаємось передпокою.— Що б там люди не думали про сварку герцога з королем, закладаюсь, ніхто не уявляв, що його милість проженуть із Лувру.
— Поза сумнівом, зараз вони уявляють дещо набагато гірше,— каже Генрієтта.
— Це моя провина,— нарешті мій язик розв’язується, і я можу говорити.
— Ні! — відповідає Шарлотта.— Ви тут ні до чого.
— Який сенс підтверджувати чи заперечувати провину? — з нетерпінням запитує Генрієтта.— Що нам робити?
Я відкриваю рота, але не можу вимовити жодного слова. Я глибоко вдихаю, після чого роблю іншу спробу.
— Генріх мусить одружитися. Він мусить негайно владнати цю справу з вашою сестрою.
Слова виходять уривчастими, немов моє розбите на друзки серце. Якась частина мене очікує, що Шарлотта й Генрієтта не погодяться зі мною, проте, хоч вони й виглядають здивованими, жодна не заперечує.
— Його доведеться переконувати,— каже Генрієтта.— Потрібні вагомі аргументи, я не впораюсь самотужки.
Сподіваюсь. Боже милий, я сподіваюсь на це. Якщо Генріха не жахатиме перспектива одружитися з принцесою так, як вона жахає мене, я буду безутішна.
— Я напишу Клод. Генріх не самотній у своїй біді; весь Лотаринзький дім має бути глибоко стурбованим через лихо, що його спіткало.
— Так! — Генрієтта схвально киває.— Чоловік герцогині захоче якнайшвидше вирішити цей конфлікт. Запросіть їх обох до двору.
Від думки про те, що мені доведеться сказати, до горла підступає клубок. Я мушу розповісти дуже болісну правду: розкрити не лише глибину моїх почуттів і моєї втрати, а зраду й жорстокі вчинки нашої родини. Єдине, що приносить певну втіху: про жахливі гріхи Валуа довідається одна з нас.
Я страшенно нервую. Рахую й рахую дні в очікуванні прибуття Клод до Парижа. Вона не приїхала вчора, тож сьогодні має бути тут. Віддана сестра, вона одразу відповіла мені, пообіцявши зарадити моїй біді й знайти спосіб урятувати мого коханого. Мені байдуже, що буде зі мною. Якщо Генріху не загрожуватиме небезпека, я залюбки прийму будь-які нещастя.
Мати знає, що герцог із герцогинею ідуть до нас. Хіба могло бути інакше? Без її відома не впаде жоден лист із дерев у садах її палаців. Вона тихенько насвистує собі під ніс, чекаючи на візит доньки, з якою їй пощастило більше, ніж зі мною: Клод вийшла заміж, коли їй звеліли, її репутація бездоганна. Спостерігаючи, як королева цокає язиком і, усміхаючись, годує свого папугу, я замислююсь, чи здогадується вона про справжню причину їхнього приїзду. Підозрюю, що так. Було б дивно, якби герцог Лотаринзький не приїхав дати пораду своєму родичу.
Двері відчиняються. Я з нетерпінням дивлюсь у той бік. Це лише Анжу. Поза сумнівом, він прийшов за мадемуазель де Р’є. Він знову зв’язався з нею і поводиться вкрай непристойно. Я повертаюсь до свого рукоділля.
— Погляньте, кого я зустрів у дворі,— каже Анжу.
Я знову здіймаю погляд. Клод!
— Дочко,— мати почергово пропонує моїй сестрі обидві руки для поцілунку, а потім — обидві щоки,— ви привезли дітей?
Клод уже має шістьох.
— Ні. Шарль вирішив залишити їх у Бар-ле-Дюк, оскільки наш візит не триватиме довго.
Мати обнімає Клод і веде її до лавки навпроти мене.
— Він має рацію,— каже вона.— З вини Коліньї та його людей дороги щодня стають усе небезпечнішими. Сьогодні вранці я отримала звістку, що він зупинився у Шаріте-сюр-Луар. Але нам краще не говорити про війну. Я майже весь час думаю про це на шкоду моєму здоров’ю, і, боюсь, без особливої користі для королівства вашого брата.
— Пані,— відповідає Клод,— ви недооцінюєте себе. Може, війна поки що не закінчилася швидкою й остаточною перемогою, якої бажали би найвідданіші піддані його величності, але ваші мудрі поради — неабияка підтримка для короля та його військ,— потім, звертаючи погляд до мене, вона каже: — Сестро, сподіваюсь, ви добре почуваєтесь.
Мати суворо дивиться на мене.
— Ваша сестра вчинила притаманне молодим безрозсудство і внаслідок цього почувається пригніченою.
Мене дратує, що вона так банально описує мою особисту трагедію, але я мовчу.
— Я впевнена: що б не накоїла Маргарита, вона вже покарана. У неї серце справжньої Валуа,— вона підводиться.
— Ви вже йдете? — запитує мати.
— Мушу. Я ще не була в нашому готелі. Я так жадала бачити вас, що переконала Шарля спершу привезти мене сюди. Однак якщо ми повернемось на вечерю, мені треба розпакувати речі й позбутися дорожнього пилу,— Клод прямує до дверей і, зробивши кілька кроків, зупиняється.— Ви дозволите мені взяти з собою Маргариту?
— Так. Ви добре впливаєте на неї. До того ж, у своєму нинішньому гуморі вона нікому не приносить користі — ані собі, ані нам.
Анжу відходить у бік, пропускаючи нас.
— Немає сенсу бити її; ми вже спробували.
Клод кидає на нього крижаний погляд, після чого шепоче мені:
— Сміливіше.
Ми хутко виходимо на двір, де стоїть її паланкін. Усівшись біля мене, вона каже:
— Готель де Немур.
Мені перехоплює подих.
— Вибачте, що не попередила вас завчасно, але відтоді, як прочитала вашого листа, я твердо впевнена: що швидше ми владнаємо цю справу, то краще. Перш ніж поїхати до Лувру, ми з Шарлем відвідали герцогиню де Немур. Її милість одразу збагнула наш план, але вона боїться, що її сина важко переконати. Зрештою, він дуже рішучий чоловік і звик отримувати те, чого хоче.
— Що ж нового я можу сказати герцогині? Усе це вона вже чула від вас.
— Ви не зрозуміли. Поки я була тут, Шарль поїхав за своїм кузеном.
Генріх! Я зустрінуся з Генріхом у готелі де Немур. Ось до чого я аж ніяк не готова: обговорювати з ним шлюб, який мене вб’є.
Клод має схвильований вигляд.
— Вам вистачить сил побачитися з ним? Гадаю, ніхто не має над ним такої влади, яку маєте ви.
Чи вистачить мені сил? У цю мить я боюсь, що ні. Попри те, що після балу я постійно переконувала себе, що врятую Генріха будь-якою ціною, боюсь, я не зможу відштовхнути його. Я заплющую очі. Боже, молю Вас, дайте мені достатньо сил, аби пожертвувати собою, і зробити цю жахливу, але необхідну річ. В ім’я Вашого Сина, який віддав своє тіло на побиття, а своє життя — заради прощення чужих гріхів, допоможіть мені зректися всіх моїх надій на майбутнє і врятувати коханого.
Коли я розплющую очі, Клод все ще дивиться на мене.
— Розвернути паланкін?
— Ні. Герцог мусить покинути двір і не повертатися, доки не одружиться з принцесою де Порсіан. Лише тоді нашим ворогам доведеться замовкнути. Лише тоді я врятую дорогоцінне мені життя. Якщо потрібна моя допомога, я зроблю все, що в моїх силах.