— Кузино, ми мали надію привітати й вашого сина. Де принц? Сподіваюсь, він у доброму здоров’ї?
— Не хвилюйтесь,— відповідає Жанна.— Три дні тому я отримала від нього листа, в якому він повідомляв, що чудово почувається. Я доручила йому правити королівством, поки мене немає. Це безцінний досвід для чоловіка, який буде королем.
Мати з розумінням киває, а я ледве стримую сміх. Вона аж ніяк не зацікавлена дозволити моєму бідолашному брату Карлу правити самостійно, хоча він уже король.
Королева Наваррська розвертається до мене.
— Принц передає вам вітання. Він сподівається зустріти вас у По, коли будуть узгоджені всі деталі вашої шлюбної угоди.
Весілля у королівстві Наваррському? Це не просто маленька деталь. Отже, боротьба розпочалася ще до того, як вони розсідлали коней.
— Ваша величносте,— кажу я,— коли писатимете принцу, подякуйте йому за привітання й перекажіть: попри те, що він жив на півдні, дитячі спогади допомагають мені скласти уявлення про нього. Можливо, він теж згадає нашу останню зустріч.
З точки зору Жанни Д’Альбре, у моїй короткій промові немає нічого поганого, але фрейліни матері мають зрозуміти не надто утішний підтекст. За тих часів моє ставлення до принца ні для кого не було таємницею. Сподіваюсь, принц Наваррський добре пам’ятає всі епізоди, коли я докоряла йому за недоречну поведінку, уникала його товариства або дражнилася. Особливо сподіваюсь, що він пам’ятає мою клятву ніколи не дозволити йому цілувати мене.
— Ви дозволите герцогині де Валуа провести мене до моїх апартаментів? — запитує Жанна.
— Ми розділимо цю честь,— відповідає мати.— Я так давно не бачилася з вами. Усім серцем бажаю відновити наше знайомство, і, звісно, ви матимете нагоду ближче познайомитися з моєю донькою.
Іншими словами, мати не налаштована залишати мене наодинці з Жанною, адже жодній з нас не можна довіряти: ми обоє здатні діяти всупереч її планам. Я підозрюю, що королева Наваррська не звикла, коли нею маніпулюють. Я співчувала б їй, якби моє майбутнє не залежало від її поведінки на перемовинах.
— Королева Наваррська почувається такою пригніченою, що захворіла,— каже Генрієтта.
Ми заховалися в каплиці, в одній зі сповідалень. Палац ущент забитий шпигунами, які працюють на всіх учасників перемовин, тож це єдине безпечне місце для подібних розмов. Генрієтта теж має власних шпигунів — один із них чатує біля дверей, удаючи, ніби молиться.
— Я почула її кашель,— відповідаю я.
— Ночами вона пітніє і страждає від лихоманки,— Ґенрієтта на мить уривається, пильно прислухаючись.— А де Шарлотта?
Ми чекали, що третя подруга приєднається до нас: вона має повідомити, що знайшла в листах Жанни. Шарлотта виявила неабияку винахідливість, підкупивши одну зі служниць, яка обіцяла принести чернетки королеви Наваррської.
— Забудьте про Шарлотту,— кажу я.— Що ще вам відомо?
— Королева скаржиться, що ваша мати вранці каже одне, а ввечері — інше,— Генрієтта ворушиться й випадково наступає мені на ногу.— Також вона скаржиться, що за нею скрізь стежать, навіть в її апартаментах.
— Авжеж, стежать. Коли мати береться за справу, жодна миша не сховається від неї. Я мрію, аби мій кузен відмовився. Замість повертатися з нами до Блуа Жанна краще вирушила б на південь до Наварри.
— Прикро це казати, але, попри те, що перемовини проходять важко, придворні, які роблять ставки, схильні вважати, що домовленість буде досягнуто.
— На моє майбутнє роблять ставки?
Їх не хвилює, що мене приносять у жертву?
— Так, деякі чоловіки б’ються об заклад.
На противагу двом похмурим королевам, які без упину сперечаються про умови підписання угоди, дворяни з оточення Жанни непогано порозумілися з чоловіками зі свити Карла. Його величність знайшов фаворита — графа де Ларошфуко. Він значно старший, але це не заважає йому брати активну участь у всіх розвагах: тенісних матчах, картах, виставах.
Завіса піднімається, й з’являється Шарлотта. Вона бліда як стіна.
— У вас такий вигляд, ніби ви побачили привид,— я хочу розсмішити її, але вона стоїть із похнюпленою головою.
— Гірше. Я розмовляла з вашою матір’ю.
— Нас викрили? — питає Генрієтта.
Шарлотта хитає головою. Ми пропускаємо її всередину. Оминувши Генрієтту, Шарлотта вмощується на лавці, підібравши ноги. Вона дуже засмучена.
— Розкажіть нам, що сталося. Вам полегшає,— вмовляє Генрієтта.
— Я маю виконати жахливе завдання,— Шарлотта сумно дивиться на нас.
— І хто це? Сивобородий і непривітний барон де Росні?
— Якби ж це був він,— вона закриває обличчя руками й, визираючи з-поміж пальців, каже: — Королева-мати наказала мені бути готовою звабити принца Наваррського, якщо Марго не вдасться зачарувати його.
Генрієтта тихо присвистує. Я підводжусь і спираюсь на стіну сповідальні. Мені має бути байдуже. Я не бажаю спати з моїм кузеном. Ніколи. Але мене приголомшує, що мати особисто організовує подружню зраду для того, кого планує зробити моїм чоловіком. Це справжня дикість. Особливо враховуючи, що йдеться про жінку, яка дуже страждала від невірності власного чоловіка.
— Марго, скажіть щось.
— Я ненавиджу її.
— А мене?
— Вас? Ні за що в світі! — я торкаюсь плеча Шарлотти.
Я виходжу зі сповідальні першою. До своїх апартаментів я не поспішаю, вважаю за краще помолитися. Після розмови з Генрієттою та Шарлоттою тиша здається мені раєм. Я насолоджуюсь нею, розглядаючи розп’яття над вівтарем.
— У молодості я була католичкою.
Я встаю з колін і повертаюсь обличчям до королеви Наваррської.
— Так, я чула про це.
— Насправді я була нею майже до тридцяти років.
— Проте зараз ви вже не католичка, пані, тож я не розумію вашої присутності в цій каплиці.
— Гадаю, ви розумієте.
— Хочете поговорити зі мною наодинці?
Вона ледь помітно усміхається.
— Я казала моєму Генріху, що ви розумні. Знаєте, що він мені відповів?
Я не знаю, і мене це не цікавить.
— Він відповів, що чудово пам’ятає з дитинства, що серед усіх кузенів Валуа ви завжди були найяскравішою.
— Він мені лестить.
— На відміну від вашої вдачі, ваш розум не викликає жодних сумнівів.
— Пані! Відколи ви приїхали, я поводилася дуже люб’язно. Чим я заслужила таку неввічливість із вашого боку?
— Я не хочу бути грубою з вами, а радше відвертою. Правду кажучи, я здивована, що ви така незіпсована, зважаючи на атмосферу, що панує при вашому дворі. Саме це я написала моєму синові. Як би не відрізнялися наші релігійні переконання, ви як щиро віруюча людина маєте знати, що французький двір просякнутий гріхом.
Мої щоки пашать від гніву.
— Якщо ви так незадоволені моїм вихованням, я не розумію, чому ви й досі тут.
— Ваше минуле мало цікавить мене. Я маю вагомі підстави схвалити цей шлюб. Однак вони не матимуть жодного значення, якщо я не знатиму, як ви поводитиметеся в майбутньому.
— Якщо ви питаєте, чи зможу я покохати вашого сина, чесно відповім вам: ні. Отже, тепер ваша черга бути прямолінійною.— Вона киває.— Добре. Я не надто переймаюсь, чи любитимете ви Генріха. Я вийшла заміж за Антуана де Бурбон по любові. Такий вибір має не лише переваги, а й чимало недоліків. Питання в іншому: чи зможете ви підкоритися моєму синові?
— Пані, коли принц Наваррський стане моїм законним чоловіком, я підкорятимусь йому в межах розумного.
Здається, така відповідь їй не до вподоби. Жанна пильно дивиться на мене.
— А як ви визначатимете «розумне» та його межі? Як чоловік Генріх мусить домінувати. Ви згодні дотримуватися його поглядів? Ви зміните свою віру на віру вашого чоловіка?
Я випростовуюсь на повний зріст і торкаюсь хрестика на моїй шиї.
— Пані, я не зреклася б моїх поглядів заради вашого сина й не перейшла би в іншу віру, навіть якби він успадкував корону цілого світу, а не одного королівства, значно меншого за те, яким править моя родина.