— А якщо ваша власна совість підкаже вам змінити віру? Як і двір, церква може стати зіпсованою. Навіщо тоді чіплятися за неї?
— Людина не може зіпсувати те, що створене Богом, бо воно незмінне. Люди можуть нехтувати Божими заповідями, коли коять гріхи, або порушувати їх, піддавшись єресі. Але це нічого не змінює. Істина — одна.
Кров закипіла в мені. Я небезпечно близька до того, аби в очі сказати королеві Наваррській, що вона єретичка. Однак вона лише пронизує мене своїм холодним, жорстким поглядом, після чого киває з таким виглядом, наче прийняла якесь рішення.
— Молодь зазвичай висловлюється з упевненістю, обумовленою браком досвіду. Я часто застерігаю Генріха не робити так. Проте я першою закликала вас бути відвертою і не шкодую про це. Чи буде вам прикро дізнатися мою думку? Здається, я даремно проїхала такий довгий шлях. Попри всю вашу красу та шляхетне походження, ви погана наречена для мого сина.
— Що ви їй наговорили? — лютує мати.
Я гадала, що мене раніше покличуть до суду через розмову з королевою Наваррською. Точніше, того самого дня. Але хитра Жанна Д’Альбре дочекалася нагоди поговорити з Карлом наодинці, вдруге обійшовши матір.
— Я сказала її величності, що підкорюся принцу Наваррському тілесно, але в питаннях віри — ні. От і все. Можу присягтися всім святим, якщо бажаєте.
Мати дивиться на Карла, який ходить перед вікнами її кабінету.
— А що саме сказала вам королева Наваррська?
— Вона сказала, що весілля не буде, й вона надто добре ставиться до мене, аби й надалі зловживати моєю гостинністю.
— Це схоже на неї,— мати підходить до Карла.— Вона розумніша, ніж я думала,— попри незадоволення, вона каже це з певною повагою.— Але я не здамся так легко,— вона визирає з вікна. На що б там не дивилася мати, сподіваюсь, вона не знайде натхнення. Я щойно відіслала листа Генріху, повідомивши, що мені, ймовірніше за все, вдалося уникнути шлюбу.
Мати розвертається до короля.
— Ваша величносте, ми маємо діяти зухвало.
— Що ви пропонуєте, пані? Я не благатиму її видати Марго заміж за принца. Це принизить нас обох.
Якщо Жанна принизила гідність Карла, все буде гаразд.
— Ми домовилися про укладання шлюбу ще до того, як Жанна покинула Нерак,— каже мати.— Відтоді, як вона приїхала сюди, вона одержима тисячами різних деталей, пов’язаних із весільною церемонією.
— Давня історія,— відповідає Карл.— Здається, зараз вона пояснює свою відмову непохитним католицизмом Марго.
— Можливо, проте їй буде важко відстоювати таке заперечення, адже вона з самого початку знала, що ваша сестра — так само, як і ваша величність,— переконана католичка.
— І що це означає? — Карл напрочуд здивований, і я поділяю його почуття.
— Ми відмовимось від усіх вимог одразу, крім віри вашої сестри й вимоги до Генріха де Бурбон одружитися в Парижі.
Мені бракує повітря.
— І ви оголосите наше рішення публічно під час сьогоднішньої вечері.
— Це поставить нашу кузину в незручне становище,— Карл фиркає, і цей сміх передвіщає мою поразку. Карл любить перемагати не менше за матір та Анжу. Йому рідко випадає така нагода, тож можливість переграти королеву Наваррську здається привабливою.— Авжеж, я зроблю це навіть для того, аби побачити її обличчя. Вона така стримана, так добре контролює себе, але гадаю, що наша заява змусить її втратити самовладання.
— Важливіше те, що їй нікуди відступати,— каже мати.— Майже всі її радники схвалюють цей шлюб, а Коліньї успішно зміцнює їхню впевненість. Одна з основних причин її вагань, не рахуючи одержимості деталями, сумніви в тому, що нашому слову можна довіряти. Що ж, ми зробимо їй цю пропозицію в присутності сотень придворних. Вона не зможе ухилитися, принаймні вийти з честю з такої ситуації.
Мати усміхається так, наче вона вже перемогла.
Грайливий теплий вітерець дме у вікно. Пташки гучно щебечуть на квітучих деревах. Ніхто не залишається байдужим до приємних ознак весни. Я трохи розтуляю губи, і мені здається, що відчуваю весну на смак. Заплющивши очі, я спираюсь на стулки й дозволяю собі забути, навіщо я тут. Я дозволяю чудовій квітневій погоді обдурити мене, навіяти мені думку, що я відроджуюсь і в мене попереду ціле життя.
— Папери готові.
Почувши голос матері, я розплющую очі. Блакитне небо над Блуа вже не тішить мене. Аж раптом щебетання пташок виявляється кудкудаканням дипломатів. Упродовж трьох місяців мої надії уникнути шлюбу з принцом Наваррським то спалахували, то згасали. За мить я підпишу шлюбну угоду. Жодної надії не залишилося.
Відвернувшись від вікна, я бачу короля в оточенні кардинала де Бурбон з одного боку й адмірала Коліньї — з іншого. Вираз обличчя Карла незрозумілий, адмірал усміхається, кардинал серйозний. Можливо, тому, що, на відміну від Коліньї, який просто посприяв укладанню угоди, його милість був змушений заплатити за досягнення цієї мети. Він відмовився від усіх своїх прав і визнав мого кузена єдиним спадкоємцем дому Бурбонів. До того ж, він віддасть моєму нареченому сто тисяч ліврів.
Навпроти його милості стоїть мати з Жанною Д’Альбре. Обидві королеви в темному вбранні неначе заклякли біля позолочених панелей, якими оббитий кабінет матері. Цих панелей — сила-силенна, й вони так майстерно розташовані, що апартаменти матері вважаються одними з найгарніших у Блуа. Більшість відвідувачів бачать саму красу. Натомість я бачу не тільки бездоганну роботу майстра, а й хитрість його задуму. Лише мати знає, що одним натиском руки можна навстіж відчинити панелі й виявити потаємні відділення, в яких зберігається бозна-що. Наближаючись до столу, я міркую, чи не заховають там і мою шлюбну угоду.
Документ великий, але мені не треба читати — лише поставити підпис. Перо лежить біля останньої сторінки. Аби я його точно побачила, мати хапає перо і передає мені. На якусь божевільну мить я хочу відштовхнути її руку, відмовитися скріплювати моїм іменем цю жахливу угоду. Але яке життя чекає на мене? Якщо припустити, що мене не примусять підписати погрозами та силою або моя мати не підробить мій підпис, я не можу уявити іншої долі, крім ув’язнення. Мені доведеться жити в чотирьох стінах, далеко від Генріха й від моїх подруг, можливо, ще й без світла, повітря, музики й книг. Хіба це життя? Ні, це смерть душі. Справжня смерть, поза сумнівом, приємніша й тепліша. Я беру перо. На ньому чорні пір’їни. Може, я перетворюсь на чорного птаха? Кинусь до вікна й стрибну вниз? Полечу в обійми смерті, здійнявши руки до яскравого весіннього неба?
Ні. Перечити матері — божевілля, але перечити Богу, порушити Його святі закони — набагато гірше. Це призведе до кари, вічних мук у вогні та стражданнях. Бути королевою Наваррською — огидно, але це більш-менш прийнятний вибір, який мені залишили. Від такої дивовижної думки я усміхаюсь. Мати погрозливо дивиться на мене. І даремно, адже перо вже рухається — я підписую угоду.
Коли я відкладаю папери, мати стискає руками мої плечі й цілує мене спершу в одну щоку, а потім — в іншу. Королева Наваррська вчиняє так само й ніяково називає мене дочкою. Ми не усміхаємось. Вона виймає скриньку. Всередині лежить перстень. У вишуканій золотій оправі сяє один величезний діамант. Камінь чудовий: верхні грані відбивають промені весняного сонця. Якби цей перстень не був обручкою, я була б у захваті від такої огранки. Однак за нинішніх обставин я бажаю прийняти його не більше, ніж те перо.
Чи помітив Карл мої коливання? Може, він відреагував на погляд матері або поштовх адмірала? Він першим забирає перстень, оголошує його «чарівним» і каже:
— Люба сестро, зробіть мені приємність — дозвольте допомогти вам надіти це.
— Я не можу піти на прогулянку до Тюїльрі,— суворо кажу я Генріху. Вечеря закінчилася, і придворні розходяться. Зазвичай це чудова нагода втекти з Генріхом. Останнім часом сади Тюїльрі стали нашим улюбленим місцем, де можна «загубитися». Але не сьогодні. Наша кузина, королева Наваррська, захворіла, і ми мусимо її відвідати.