— Чому вона не могла захворіти, коли була у Вандомі? Це достатньо далеко, аби нікого не турбувати,— питає мій нетерплячий коханець.
Після підписання моєї шлюбної угоди двір повернувся до Парижа. Мати поспішала розпочати підготовку до весілля. Мені теж не терпілося опинитися в столиці попри неприємні запахи й нестерпну спеку, через які перебувати в Парижі влітку вельми небажано. Але в місті був Генріх, і мені невідомо, скільки часу ми зможемо бути разом. Королева Наваррська уникала паризького двору, проблеми зі здоров’ям змусили її зупинитися у Вандомі. За нею ніхто не сумував. Проте минулого тижня вона регулярно відвідувала готель Конде. Я чула, що вона замовляє весільне вбрання для принца Наваррського у найкращих шевців. Мені важко уявити, яке вбрання може змінити його зовнішність мужлая.
— У Вандомі вона теж нездужала. І вона часто хворіла в Шенонсо й Блуа,— відповідаю я. Він намагається взяти мене за руку, але я ухиляюся швидше.— Я мушу йти. Її величність розіграє цілу виставу. Якщо ми виявимо байдужість, поширяться плітки.
— Гаразд, займайтесь вашою виставою. Сподіваюсь, трохи згодом ви зіграєте щось цікаве і для мене,— остання фраза супроводжується хтивим поглядом.
Нахилившись до нього, я шепочу:
— Біля фонтана, найближчого до гроту. Коли зійде місяць.
Потім я вирушаю на пошуки матері.
Коли ми прибуваємо на вулицю Гренель-Сен-Оноре, одразу стає зрозуміло, що хвороба Жанни Д’Альбре набагато серйозніша за ті, від яких вона страждала всі попередні місяці. Люди з її свити виглядають похмурими. В опочивальні королеви Наваррської повно лікарів.
Коли ми наближаємось до ліжка, я бачу, що Жанна тихо розмовляє з якимось чоловіком, який записує її слова. Вона бліда, як смерть, на губах — кров.
— Я забороняю моєму сину бути суворим з його сестрою. Хай він ставиться до неї ніжно й лагідно,— вгледівши нас, Жанна замовкає. І відразу починається жахливий напад кашлю, внаслідок чого хусточка, яку вона прикладає до рота, ще більше просякається кров’ю.
— Люба кузино,— мати зупиняється й утримує мене на місці,— ми й гадки не мали, що вам так зле. Якби ми знали, лейб-медик його величності негайно прийшов би до вас. Я накажу йому не зволікати,— вона клацає пальцями, підкликаючи одного з найближчих до неї служників.
— Дякую за турботу,— Жанна криво усміхається матері.— Не хочу образити королівського лейб-медика, але навряд чи він допоможе мені більше за моїх лікарів: нічого вже не вдієш.
— Не думаю, що все настільки погано!
— Гадаю, пані, наступного разу ви побачите мене, коли прийдете вшанувати мою пам’ять. Дозволите попросити вас про дві послуги?
— Авжеж.
— Перша — я хочу, аби мене поховали в родинному склепі в соборі Лескар. Друга — я хочу поговорити наодинці з герцогинею де Валуа.
Не маю жодного бажання залишатися наодинці з Жанною. Однак не годиться відмовляти жінці, яка впевнена, що помирає.
Поки всі виходять, очі Жанни прикуті до мене. Не можу сказати, що мені незручно від цього погляду, але я воліла б, аби вона дивилася кудись в інший бік. Коли в апартаментах нікого не залишається, я ступаю вперед, проте вона зупиняє мене жестом.
— Задля вашого блага й блага мого сина ми мусимо бути обережними,— каже Жанна.— Ця лихоманка може виявитися заразною.
Вона знову кашляє. Мені прикро спостерігати, як здригається її змучене тіло.
Відкашлявшись, вона веде далі:
— Я мала намір наглядати за вами в королівстві Наваррському.
Від цих слів моє співчуття зникає.
— Упевнена, ви не пошкодуєте, що уникнули мого нагляду. Але, повірте, я також хотіла стати вам гарною матір’ю. Вам потрібна гарна матір.
— Її величність королева не для того залишила нас наодинці, аби ви ображали її.
— Мені залишилося не так довго дихати, аби витрачати сили на дурниці або люб’язності. Кажу відверто: для вас краще бути донькою іншої матері. Щоправда, тоді не було б жодного сенсу обирати вас нареченою мого сина.
Розумна думка.
— Ви дали мені зрозуміти, що у вашій душі не залишилося жодних слідів дитячої прихильності до мого сина,— веде далі Жанна.— Ви папістка і, якщо вірити чуткам, розпусниця...
— Пані! Помираєте ви чи ні, я не можу спокійно слухати такі образи.
— Я не затримую вас, але, може, ви зробите мені ласку й дозволите закінчити речення.
Я стискаю зуби, проте не рушу з місця.
— Я збиралася сказати, що, попри все, я переконана, що ви добра жінка.
Певно, це найбільш приголомшливе твердження.
— Я звертаюсь до вашої доброї натури. Будьте гарною і слухняною дружиною моєму синові. Я не побачу, як Генріх віддасть вам коштовності, які я придбала цими днями. Пам’ятайте: їхня цінність — ніщо в порівнянні з моїм сином. Може, він не блищить, як золото, але спробуйте розгледіти його справжнього, як я розгледіла вашу сутність за зовнішнім блиском.
Блискуча промова. Треба щось відповісти, проте я не знаю, що казати. Той факт, що королева Наваррська любить і дуже цінує свого сина, змушує мене замислитися. Але ж яка мати не любить своїх синів? Можливо — саме так часто й трапляється,— матері кращої думки про синів, ніж ті заслуговують. Достатньо поглянути на мою матір та Анжу. Тож думка королеви Наваррської про мого кузена не повинна впливати на мою думку. Але вона не просить мене про таке. Вона не просить погодитися, що принц Наваррський чудовий, вона лише просить бути доброю з ним. Гадаю, я можу пообіцяти їй це й не вважати себе клятвопорушницею.
— Пані, я старанно виконую свої обов’язки. Інакше я не виходила б заміж за вашого сина. Обов’язок доньки та сестри змусив мене погодитися на цей шлюб. Я не хвалюся цим — лише заспокоюю вас. Якщо я дам шлюбну обітницю як дружина принца Наваррського, я візьму на себе обов’язок дружини, і я не нехтуватиму їм. Обіцяю: я намагатимусь виявляти до нього повагу й доброту.
— Якщо?
Від неї ніщо не вкриється.
— Я мала на увазі «коли», пані.
— Дякую, дочко,— киває вона.
Жанна вдруге називає мене так. Цього разу звертання лунає цілком природно.
— Я благословляю ваш союз, адже боюсь, що не матиму нагоди зробити це на весіллі. Я не можу дати таке благословення з легким серцем: як і ви, я маю певні сумніви щодо вашого шлюбу, які, мабуть, розвіялися б із часом. На жаль, часу немає. Але ваша обіцянка дозволяє мені благословити вас без докорів сумління. Тепер ви вільні.
Я присідаю в реверансі, але Жанна цього не бачить. Вона заплющила очі. У передпокої я кажу матері, що королева Наваррська відпочиває. Ми сідлаємо коней надворі, аж тут чути плач. Вікно відчиняється, і з кімнати визирає канцлер нашої кузини.
— Ваша величносте,— каже він,— королева Наваррська померла.
— Я передам сумні новини його величності, і ми всі разом повернемося оплакувати її.
Чоловік киває і зачиняє вікно.
— Отже, дочко,— каже мати, підходячи до мене,— вам не доведеться чекати на корону,— вона й не думає приховувати своє задоволення.— Треба негайно їхати до вашого брата. Карл мусить взяти на себе сумний обов’язок сповістити вашого кузена про цю втрату. Якщо друзі принца, точніше, короля Наваррського захочуть його сповістити, вони можуть мчати дуже швидко. Було б непогано, якби Генріх де Бурбон подолав чималий шлях до Парижа, перш ніж отримає звістку,— ми не хочемо відкладати весілля через його горе.
Глава 16
Липень 1572 — Париж, Франція
они прибувають, немов чорні птахи з моїх дитячих кошмарів,— вісімсот вершників, жалобні мантії яких тріпоче вітер. Нам повідомляють про їхній в’їзд до міста задовго до того, як їх видно або чутно в Луврі. Однак більше не можна відкладати неминуче. Я мушу вийти й привітати чоловіка, за якого вийду заміж.
Попри неабиякі зусилля вбрати мене в яскраві кольори, я знаю, що моє обличчя — похмуре й невиразне, як вбрання мого кузена. Містяни теж невеселі. Інакше не можна пояснити, чому не чути гучних вітань навіть тоді, коли до нас долинає тупіт безлічі копит. Парижани не радіють моєму весіллю, і я люблю їх за це.