Перші гості в’їжджають до парадного двору. У Фобур-Сент-Антуан до свити мого кузена приєднався королівський кортеж із чотирьохсот осіб, тож вершників і коней не злічити. На чолі іде мій наречений у супроводі Алансона та Анжу. Неподалік від них я бачу мого Генріха. Його обличчя напружене від люті й болю. Страждання мого коханого посилюють мої власні страждання. Аби стримати сльози, я впираюсь руками в боки, дряпаючи нігтями шкіру.
Стоячи біля мене на сходах, мати наказує мені усміхатися, коли мої брати та мій кузен зупиняють коней. Я не підкоряюсь, тож вона обвиває рукою мій стан, і я відчуваю, як її нігті впиваються в моє тіло крізь важку тканину сукні, що змушує мене почуватися ще жахливіше в літню спеку.
Чоловік, який одружиться зі мною за місяць, схиляється в поклоні, навіть не відійшовши від свого коня.
— Ваші величності, ваша високосте.
Ані слова більше. Жодної промови, жодних заздалегідь приготовлених люб’язностей. Я не бачила мого кузена понад п’ять років. Коли ми зустрічалися востаннє, він справляв не надто приємне враження, і ніяких змін на краще я не помічаю і тепер. Його манери не вирізняються вишуканістю, комір сорочки перекручений.
Карл, який має напрочуд гарний вигляд у бездоганному блідо-рожевому камзолі з фіолетовими вкрапленнями, виступає вперед.
— Генріху, король Наваррський, ми раді вітати вас при нашому дворі. Ми родина, і незабаром наш зв’язок буде тіснішим, адже ми віддаємо вам руку нашої сестри. Будьте як удома, хай наша дружба й добра воля зміцнять мир між католиками й протестантами в усій Франції.
Адмірал Коліньї, який сидить на коні, має надзвичайно задоволений вигляд. Він і мати зіграли головну роль в укладанні мого шлюбу, але сумніваюсь, що хтось із них думав про мене — обох хвилював лише власний зиск.
Першими спішуються найвпливовіші сановники. Лише ті, хто посідають важливі посади й походять з найшляхетніших родин, запрошені на бенкет із нагоди приїзду мого нареченого. Анжу дуже наполягав, що католиків має бути більше, ніж протестантів, аби останні «одразу зрозуміли своє місце». Проте мати вирішила, що кількість католицьких і протестантських підданих буде однаковою.
Мій кузен перестрибує через дві сходинки, наче зголоднів і з нетерпінням чекає на вечерю. У ньому немає нічого королівського. Він простягає мені руку. Я спираюсь на неї двома пальцями. Я знаю свій обов’язок і правила поведінки, але не бачу сенсу виявляти надмірний ентузіазм. Коли ми крокуємо пліч-о-пліч, я усвідомлюю, що мій кузен лише трохи вищий (якщо взагалі вищий) за мене. Не знаю чому, але я отримую від цього якесь збочене задоволення. Може, я все життя насолоджуватимусь його невдачами?
Скоса позираючи на мого супутника дорогою до парадної зали, я завважую, що його обличчя сумне й утомлене. Я пригадую останню розмову з Жанною Д’Альбре, свою обіцянку бути доброю. Цей чоловік утратив матір. І на відміну від мене, він не мав нагоди вшанувати її під час прощання. Не було його й на похороні. Він дуже бурхливо відреагував на звістку про її смерть, і це затримало його в дорозі — коли він дістався Вандому, її вже поховали.
— Ваша величносте, мені прикро, що ваша шановна мати не може привітати вас сьогодні. Вона доклала таких зусиль, аби ми одружилися, і, на жаль, не побачить весілля.
— Справді? — він пильно дивиться на мене.— Підозрюю, ви — єдина придворна дама, якій прикро.
— Пане, запевняю вас, ви помиляєтесь. Коли двір вшановував пам’ять королеви Наваррської відповідно до її титулу та наших родинних зв’язків, я бачила сльози в очах багатьох жінок.
— Як довіряти таким сльозам, пані, якщо я чув, що ваша мати теж плакала? — люто випалює він.
Здається, мій кузен кмітливий і непогано проінформований. Щоправда, замість звинувачувати він міг би відповісти люб’язністю на мою спробу бути люб’язною.
Опанувавши себе, король Наваррський розправляє плечі й змушує себе торкнутися моєї руки, що лежить на згині його ліктя.
— Ви така ж гарна, як і в дитинстві.
Я ледве стримую сміх.
— Сумнівний комплімент, пане, припускати, що жінка не стала менш привабливою. Якщо так залицяються в королівстві Наваррському, дивно, що хтось взагалі одружується. Але вам не треба залицятися до мене: ви мене вже підкорили або, якщо точніше, отримали разом із угодою.
Кузен відводить мене до мого місця, після чого сідає поруч.
— Пані, я не хотів образити вас, і я не маю наміру погоджуватися з хибними твердженнями про те, що ви начебто моя власність. Це призведе до поганих наслідків для нас обох.
Я жадаю крикнути, що це правда, незалежно від того, до яких поганих наслідків вона призведе. Проте якщо мій кузен налаштований грати свою роль у цьому фарсі, я не дозволю незграбному мужлаю переграти мене.
— Пане, гадаю, з політичної точки зору було б розумно, якби ми погодилися, що обоє змінилися на краще відтоді, як бачилися востаннє, і кожен із нас у захваті від такого відкриття.
— Якщо бажаєте,— він знизує плечима. Як я могла забути цей жест? Мій кузен дивиться повз мене. Потім, без жодного попередження, він бере мою руку й цілує її. Повернувши руку на місце, він міцно стискає її своєю.— Мене дуже тішить, що дещо таки змінилося з часів нашого дитинства,— він підвищує голос.
— Що саме? — я намагаюсь вирвати руку, але він стискає пальці міцніше й не відпускає.
— Пам’ятаєте, коли ми були дітьми, ви вперто торочили, що мені ніколи не дозволять цілувати вас? — він знову підносить мою руку до своїх губ. Я напружую всі м’язи, але спроби опиратися його силі марні. Доводиться зчепити зуби й спостерігати, як він повільно повертає мою руку долонею догори й цілує зап’ястя. Кузен дарує мені широку, на диво галантну усмішку — не гірше за будь-якого кавалера, здатного говорити вишукані компліменти.— Як виявилося, я все ж таки маю задоволення цілувати вас. Який чоловік не позаздрить мені, якщо він не сліпий?
Десь зліва від мене чути дзвін розбитого скла.
Очі кузена загоряються блиском, і він відпускає мою руку. Неподалік від нас келих герцога де Гіза розлетівся на друзки — скло розсипалося довкола його тарілки. Рука герцога затиснута в кулак.
Так от чого добивався мій кузен! Його перша атака на Генріха.
Служники швидко наводять лад. Голос матері відволікає мою увагу від герцога.
— Розбите скло краще за розбиті голови,— уїдливо каже вона Карлу.— Мирна угода — це чудово, чи не так?
Її дотепи викликають посмішку Карла й схвальне хихотіння оточуючих. Я хочу дати ляпаса моєму кузену, попри обіцянку його покійній матері, але у присутності стількох придворних я навряд чи можу відверто виявити моє обурення. Натомість я кокетливо усміхаюсь і, спираючись на його руку, нахиляюсь так низько, що мої губи майже торкаються його вуха. Від близькості мого тіла він здригається. На мене теж чекає несподіванка. Від мого кузена жахливо тхне потом і кіньми. Виникає бажання одразу відсахнутися. Переборовши себе, я шепочу:
— Обіцяю вам: моя рука — єдине, що вам удасться поцілувати.
Потім я відкидаюсь назад із веселим смішком, наче сказала йому щось приємне.
Моя мати задоволено киває. Яка ж вона дурна. Які ж вони всі дурні. А мій кузен — найбільший дурень серед них.
Упродовж трапези я не обмінююсь жодним словом із королем Наваррським, на всі його зауваження відповідаю кивком голови. Він швидко збагнув мою тактику й зосередився на розмові з моєю зовицею: нахвалює здоровий вигляд дружини короля, вітає її з прийдешніми пологами й висловлює палкі побажання, аби в Карла народився здоровий син.
Мій найближчий сусід зліва — адмірал. Після підписання мирної угоди його положення при дворі настільки зміцнилося, що він ніколи не сидить далеко від короля, з яким колись боровся. Карл обожнює його. Коліньї дратує мене балачками про те, яку користь принесе Франції мій шлюб, і намагається донести до мого відома, який надзвичайний мій майбутній чоловік. Таке враження, що я потрапила до пекла.