Кузен докоряє мені, але робить це якось невпевнено. Він відводить погляд, дивлячись на безхмарне небо.
— У королівстві Наваррському теж буває жарко, але наша спека відрізняється від тутешньої. Можливо, впливають гори. Гадаю, ви терпітимете її краще.
Не думаю, що зможу терпіти бодай щось у Наваррі.
Ми мовчки йдемо. Яке важке випробування! Піт заливає мені спину. Чути, як удалині жваво розмовляють придворні. Натомість мене змусили блукати наодинці зі своїм кузеном. Праворуч від нас я помічаю грот. Не втримавшись, я дивлюсь у той бік, згадуючи кращі часи й приємніше товариство.
— Саме те, що нам треба,— каже мій кузен,— можна сховатися в тінь,— вочевидь, його погляд стежив за моїм. Як же я шкодую, що подивилася туди. Звернувши на стежку, він заводить мене всередину і відпускає мою руку. На мить я заплющую очі й згадую, як ми востаннє зустрічалися тут із Генріхом, як я роздягалася для нього в місячному сяйві.
Голос кузена розвіює мої мрії.
— Чудово!
Я розплющую очі й бачу, як він обмацує одну з керамічних ящірок. Потім, присівши навпочіпки, розглядає жабу. Він радіє, немов дитина. Добре, що поряд із нами нікого немає.
— Вам завжди подобалися жаби,— кажу я, бажаючи поглузувати з нього.
— Вони й досі мені подобаються,— відповідає він, не зважаючи на мою інтонацію і демонструючи цілковиту відсутність світської холоднокровності.— Цей маленький приятель бездоганний. Здається, він ось-ось закумкає,— несподівано він імітує жаб’яче кумкання. Низький, горловий звук відбивається від стін. Цікаво, що подумав би про нас який-небудь придворний, якби випадково потрапив сюди?
— Ваша величносте, нам краще приєднатися до інших. Не годиться нам залишатися на самоті в безлюдному місці.
Випроставшись, він каже:
— Невже ви боїтесь, що після ваших учорашніх слів я поводитимусь непристойно? Вважаєте свою руку такою привабливою?
— Ні. Насправді я впевнена, що ви не відчували вчора особливого бажання цілувати мені руку. Це був знак.
Він усміхається. Потім, запропонувавши руку, виводить мене на сонце. Закривши очі долонею, я озираюсь: компанія короля Наваррського мені вже набридла. Угледівши Карла біля фонтана, я кажу:
— Ходімо, приєднаємось до його величності. Зрештою, ви погодились прийняти мою руку, аби стати ближчим до короля, чи не так?
Коли ми наближаємось, мати пильно дивиться на нас.
— Сину мій,— каже вона, потискаючи руку короля Наваррського,— сподіваюсь, ви не заперечуєте, що я трохи зарано звертаюсь до вас так. Підходьте з Маргаритою й сідайте поруч зі мною. Будемо всі разом у затишному родинному колі.
Вона каже це так, наче моя родина колись була «затишною».
— Я знаю, ви сумуєте за матір’ю,— веде далі її величність.— Можливо, я допоможу вам пережити цю втрату ніжним ставленням до вас.
Я пригадую, що говорив про неї мій кузен, коли прибув до Лувру: він не має ілюзій щодо її величності, і той факт, що вона не знає його як слід і вірить, що може обдурити, дає йому перевагу. Це вельми приємне відкриття. Не виключаю, що я радше підкорюся моєму кузенові, ніж моїй матері.
— Пані,— відповідає мій кузен,— листи моєї матері не дають вичерпного уявлення про вашу доброту.
Я кашляю, приглушуючи сміх.
Карл нахиляється вперед, аби краще бачити нашого кузена.
— Коли ми вирушимо на війну з іспанцями, ви маєте взяти командування.
Мене дивує бажання Карла здійснити вторгнення до Нідерландів із такою метою. Це свідчить, що його прихильність до адмірала починає переважувати прихильність до її величності, принаймні зараз.
Обличчя матері хмарніє.
— Ми не воюватимемо з іспанцями.
— Чому ні? Ми з адміралом обговорювали це вчора ввечері.
Аж раптом на боковій стежці з’являється Коліньї — неначе почув, що його згадують. Він прямує до нас.
Карл підводиться й обіймає його.
— Вітаю вас, батьку.
Чути, як мати скрегоче зубами.
— Ваша величносте,— обличчя старого адмірала серйозне,— дон Федеріко де Толедо атакував сеньйора де Жанліса та його війська у К’єврені. Вижило не більше двохсот французів.
— Ха! — скрикує мати, привертаючи увагу обох чоловіків.— І ви наполягаєте, адмірале, що об’єднані війська протестантів і католиків здатні протистояти іспанцям.
Коліньї ігнорує її слова.
— Жанліс мав дочекатися принца Оранського та його людей. Але він учинив інакше. Що вирішить його величність?
Мати клацає пальцями. Фрейліни, включно з дружиною Карла, підводяться й розбігаються. Я не рушу з місця — вперше я задоволена, що залишаюсь зі своїм кузеном. Мати зіщулює очі й питає:
— Чому його величність має щось вирішувати?
— Жанліс отримав наше благословення,— відповідає Карл.
— Це не так,— категорично заперечує мати.— Ви не настільки дурні, аби дозволити будь-кому з ваших підданих нападати на іспанські війська на їхній території.
Карл розлютився.
— Хіба Людвіг Нассау дурний? Його вторгнення було успішним, і всі мої радники разом із вами раділи цьому.
— Радіти чужій перемозі й вирушати у військовий похід — зовсім різні речі,— мати так сердита, що аж тремтить.— Повторюю: ви не схвалювали дії Жанліса. І ви оголосите про це публічно.
— Якщо сеньйор потрапив у полон, він має лист, який доводить, що таке твердження — брехня.
Мати спопеляє адмірала поглядом. На його місці я всім серцем воліла би озброїтися. Повернувшись до Карла, вона каже:
— Тоді брешіть. Ваші піддані не підкорялися вашим наказам, коли дісталися Фландрії. Ви бажаєте миру між Францією та її католицьким союзником — Іспанією.
Плечі Карла опускаються. Коліньї розуміє, що це ознака капітуляції. Уклонившись королю, він каже:
— Я повернусь до Лувру й подумаю, що можна зробити для звільнення полонених.
— Чудово,— говорить мати.— Сподіваюсь, ви не збираєтесь сплачувати викуп за рахунок короля. Протестанти мають власні кошти, тож витрачайте їх.
Коли адмірал іде геть, Карл підводиться, але мати утримує його. Вона ще не закінчила розмову з ним доки не з’ясується питання, хто має більший вплив на короля. Це питання читається в очах усіх присутніх.
— Сину мій,— каже мати,— ви краєте мені серце такою нерозумною поведінкою.
— Там було лише п’ять тисяч солдатів, і я нічого їм не платив.
— Я маю на увазі іншу — значно серйознішу нерозсудливість. Ви довіряєте тому, хто не вартий вашої довіри.
Вона не називає ім’я. У цьому немає потреби.
— Якщо дитині загрожує небезпека, мати не може сидіти склавши руки. Я присвятила життя одній меті — допомагати моїм синам і сприяти їхньому успіху. Заради цієї мети я багато чим жертвувала: я витрачала мої особисті кошти на захист корони, не спала ночами, за будь-якої погоди вирушала в дорогу, щоб супроводжувати вашу величність або королівську армію. Проте ви надаєте перевагу людині, яка колись протистояла вам,— вона повільно хитає головою.— Це вже занадто. Я прошу дозволу покинути двір.
— Ви покинете мене? — Карл украй схвильований.— Куди ви поїдете?
— До Італії. Хіба мої вороги, які вважають мене відьмою, не звуть мене «цією італійкою»? — для більшого ефекту вона виймає з рукава хусточку. Його величність таки вражений.
— Якщо хтось насмілиться назвати вас так у моїй присутності, йому відріжуть язика. Не може бути й мови про те, що хтось замінить вас у моєму серці чи в моєму кабінеті для нарад. І не може бути мови про ваш від’їзд із Франції.
Мати не заспокоюється або принаймні робить вигляд.