— Як скромна піддана вашої величності, я підкорююсь: я не виїду за межі королівства. Однак сьогодні я вирушаю до Монсо,— вона стрімко іде.
Карл удає, ніби йому байдуже.
— Жінки! — він сміється, але цей сміх пронизливий і нервовий.— Ходімо помилуємося трояндами.
Король Наваррський простягає мені руку. Перш ніж приєднатися до свити його величності, мій кузен дивиться в бік, куди пішла мати.
— Сумніваюсь, що будь-які листи можуть дати вичерпне уявлення про її величність,— каже він.— Аби зрозуміти цю жінку, її треба бачити на власні очі.
— Жінкам небезпечно виходити на вулицю,— Генрієтта уривається до мого передпокою, де ми з Шарлоттою з самого ранку зручно вмостилися наодинці. Коли мати поїхала до Монсо, нас залишили тут. Я користуюся свободою, аби уникати мого кузена, незграбні спроби якого залицятися до мене — надокучливі й безглузді, а також робити все, що мені заманеться разом з моїми подругами.
— Напевно, кишеньковим злодіям ще зарано готуватися до мого весілля,— кажу я.
— З цими я знаю, як поводитися,— відповідає Генрієтта.— На жаль, на вулицях повно протестантів, які скрізь блукають озброєні й не терплять жодної незручності чи образи,— вона стискає руків’я уявного меча й ходить туди й сюди, аж доки не падає в крісло й не приймає келих із рук Жийони.— Жахливе видовище.
— Шкода, що Карл не забрав деяких із них, коли помчав слідом за її величністю.
Мій брат виїхав сьогодні вранці. Він протримався без матері лише день — на більше йому не вистачило удаваної байдужості. Мабуть, адмірал розчавлений. Гадаю, він сподівався звільнити короля. Який дурень.
— Це було б дуже люб’язно з боку його величності, особливо якби він забрав ще й короля Наваррського, чи не так?
— Ви читаєте мої думки.
— Я читатиму далі,— підморгує Генрієтта.— Може, вам прикро, що ваш кузен не поїхав, але ви задоволені, що Гіз залишився в Парижі.
— Справді? — я не знала цього. Сказати, що я задоволена,— не сказати нічого.
— Так,— заходить Генріх. Він ніколи не був у моїх апартаментах удень, ніколи відкрито не заходив через основні двері. Є щось хвилююче в цьому зухвальстві,— хвилююче і збуджуюче.
Шарлотта звільняє місце біля мене.
— Її милість має рацію,— я очікувала на усмішку, але обличчя Генріха похмуре.— Єретики нестерпні. Парижани не витримають цього. Якщо протестанти й надалі так поводитимуться, деяких із них виженуть з міста ще до кінця місяця.
— Не думайте про кінець місяця,— докоряю я. Не думайте про те, що буде після мого весілля.— Забудьте про протестантів з їхніми чудернацькими манерами та дивними запахами. Думайте лише про мене — я поплескую по своїй нозі. Генріх усміхається й витягається на сидінні, поклавши голову мені на коліна.
Дивлячись мені в обличчя, він каже:
— Так, будьмо щасливі.
— Як там маленький Генріх? — запитую я, накручуючи його волосся на пальці. Як не дивно, але, попри мою ненависть до дружини Генріха, я добре ставлюся до його дітей. Можливо, тому, що він їх обожнює. Його другому сину щойно виповнився місяць. Через жахливу спеку на тілі дитини з’явився висип.
— Йому вже краще.
— Йому було б іще краще, якби ви відіслали його з цього задушливого міста,— зауважує Генрієтта.— А вам було б краще, якби разом із ним ви відіслали і його матір.
Я пишаюсь тим, що Генрієтта віддана мені більше, ніж герцогині де Гіз — своїй власній сестрі.
— Можливо, після весілля,— відповідає Генріх.
На якусь мить мені здається, що він має на увазі моє весілля, і я неприємно вражена його байдужим тоном.
— Моя дружина навряд чи пропустить весілля своєї наймолодшої сестри,— веде далі він, даючи зрозуміти, що йдеться про шлюбну церемонію Марії Клевської.
— Я теж поплентаюсь до Бланді, аби подивитися на шлюбний ритуал єретиків,— відповідає Генрієтта.— Бідолашна Марі, за лічені дні вона стане принцесою де Конде. Хоча, може, й не треба співчувати їй: наразі модно брати шлюб із протестантами.
— Мене не обходить така мода,— голос Генріха сповнений огиди.
— Ось іще одне питання, герцогу, у якому ми не доходимо згоди,— я здригаюсь від знайомого голосу небажаного гостя. У дверному отворі стоїть мій кузен. Як же я шкодую, що, попри задуху, не зачинила двері!
Прибравши пальці з волосся герцога, я почуваюсь украй ніяково. Вочевидь, Генріх не збентежений — він залишає голову на моїх колінах, трохи розвернувши її, аби краще бачити мого кузена.
— Хіба ми погоджуємось бодай в одному питанні? — спокійно запитує він.
— Гадаю, ми погоджуємось в тому, що моя майбутня дружина — найчарівніша із жінок,— король Наваррський усміхається; зустрівшись зі мною поглядом, він каже так, наче нічого особливого не сталося.— Я збирався пограти в теніс і подумав, що ви захочете подивитися, але тепер зрозуміло, що ви маєте інші справи.
Моє обличчя палає від сорому. Я не знаю, куди подіти руку, якою перебирала кучері герцога.
— Я піду з вами, якщо бажаєте.
Навіщо я це сказала?
— Ні, не варто,— мій кузен поблажливо відмахується,— ви ще не раз побачите, як я перемагаю моїх людей у спортивних змаганнях, коли ваші нинішні розваги закінчаться,— він виходить.
Я приголомшена, а Генрієтта відкидає голову назад і сміється.
— Боже мій, це було неймовірно. Ніколи не сказала б, що король Наваррський здатен демонструвати таке самовладання, таку холоднокровність. Якої б думки ми не були про нього, цей учинок заслуговує на овації.
Генріх піднімає голову, недовірливо дивлячись на Генрієтту.
— Він боягуз. Він мав би битися зі мною.
— Ще б пак, який мудрий політичний хід,— Генрієтта дивиться на Генріха не менш недовірливо.
— Коли йдеться про захист честі, обережність недоречна.
— Це вельми конкретна й зрозуміла філософія, але вона не забезпечить довгого життя або високих державних посад.
— А як щодо вас? — Генріх повертається до мене.— Ви бачите щось захоплююче у витівці короля Наваррського?
— Звісно, ні. Мені ще доведеться виявити, чим узагалі може захоплювати цей чоловік.
Я кажу це тому, що не хочу об’єднуватися з Генрієттою проти мого герцога, але я не зовсім щира. Чесно кажучи, мені слід було б визнати, що мене вразило вміння мого кузена зробити з нас посміховисько в ситуації, коли посміховиськом мав виглядати він. Король Наваррський таки продемонстрував дивовижне самовладання. Якщо він не розгнівався, побачивши мене з герцогом у такій відвертій позі... Ця думка водночас нервує і дратує мене. Я хочу відігнати її. Хочу повернути невимушену атмосферу, яка панувала до появи мого кузена. Та настрій зіпсовано. Я усвідомлюю, що така моя доля. З кожним днем присутність короля Наваррського буде дедалі відчутнішою в моєму житті, у моїх апартаментах, у моїх думках. Він, або його привид, буде несподівано вриватися до мене, заважаючи нам із Генріхом нормально розмовляти, змушуючи нас почуватися незручно.
— Що ми робитимемо? — запитує Шарлотта, намагаючись послабити напругу.
— Молитися, аби дозвіл Папи на шлюб не прийшов,— похмуро каже Генріх.— Присягаюсь, якщо він надійде, я вб’ю двох єретиків замість одного.
Карл і мати повертаються примирені. Їхньому зближенню посприяло те, що радники його величності зустрілися в Монсо без адмірала. Головні воєначальники короля — Монпансьє, Невер, Косе й Анжу — одностайно підтримали мир, зміцнивши позиції матері. Позаяк Карл не звик протистояти стільком людям, він оголосив, що не має наміру воювати з Іспанією.
Отже, тепер мати лагідно усміхається йому та скрізь ходить за ним, тримаючи його під руку, як раніше робила це з Анжу.
Однак попри те, що обоє начебто заспокоїлися, всі інші, навпаки, втрачають спокій. Почасти в цьому винна спека. Хто може бути ввічливим, якщо Париж перетворився на розпечену піч? Але все серйозніше, як і казала Генрієтта. Забагато протестантів блукають залами Лувру й вулицями міста так, наче вони — рівня католикам. Це видовище страшенно дратує тих, хто дотримується істинної віри. Зі своїх амвонів священики таврують ганьбою «загарбників», незважаючи на гнів її величності.