— У вас дуже щасливий вигляд,— зауважує він, уклоняючись мені й змушуючи мене зупинитися.
Я не знаю, що відповідати. Я справді щаслива, але навряд чи можу розкрити причину, не образивши його.
Я завважую, що він посміхається. Це дає мені підказку, як ухилитися.
— Ви теж.
— Я щойно покинув вашого брата Анжу. Він кляне спеку за те, що програв мені в теніс.
Я посміхаюсь, уявивши цю сцену.
— Невже ми радіємо разом? — грайливо каже мій кузен.— Гадаю, так. Насмілюсь висловити надію, що таких оказій буде багато.
Я не поділяю цю надію, але перечити немає сенсу.
— Я хочу бачити вас щасливим,— це правда. Мій кузен аж ніяк не є моїм улюбленцем. Проте поспілкувавшись із ним ближче, я вважаю його приємнішим, ніж раніше. І на відміну від багатьох людей з мого оточення, він ніколи не намагався навмисно шкодити мені.— Мене дуже тішить, що ви перемогли Анжу.
— Розгромив,— підтверджує він — самовпевнено й дражливо водночас.
Я тихо плескаю в долоні.
— Що ганебніша поразка, то краще.
Він серйозно дивиться на мене, наче шукає відповідь на важливе питання.
— Знаєте, попри те, що в дитинстві я провів чимало років при дворі, а згодом моя мати докладно повідомляла мені, що тут відбувається, я виявив багато несподіванок. Мене здивували майже всі ваші родичі.
— Охоче вірю.
Я сміюсь від думки про те, як Жанна Наваррська могла мене описувати. Безперечно, вона лестила мені не більше, ніж моя мати лестить королю Наваррському, коли його немає поряд. Вона називає його «селянином». Цікаво, коли вона почне звертатися до нього «друже мій». Тоді всі зрозуміють, що мати вважає його дурнем, адже саме цим звертанням вона зазвичай виставляє людину на посміх. Але він не зрозуміє. Мені неприємно думати, що мати гратиме в такі ігри з моїм кузеном без його відома.
— Ваша величносте,— я простягаю руку й торкаюсь його рукава, уперше я торкнулася його з власної волі, коли цього не вимагав етикет,— я не знаю, які у вас придворні і які звичаї панують при вашому дворі. Судячи з вашої поведінки, можна дійти висновку, що ваші піддані щирі та прямолінійні.
— Я сприйматиму це як комплімент.
— Сприймайте як завгодно. Але пам’ятайте: Валуа дуже мінливі. Не вірте власним очам — інакше вас обдурять або навіть гірше.
— Я не переймаюсь, якщо мене вважатимуть ідіотом, адже знаю, що це неправда.
Я зазираю в спокійні темно-сірі очі мого кузена. Ніякий він не ідіот. Я киваю.
— Безпечніше, коли вас недооцінюють.
— Ваші родичі недооцінюють багатьох людей, включно з вами,— вимовивши ці слова, він почувається якось незручно, наче сказав щось зайве.
Я теж почуваюсь незручно: мене дратує його проникливість, істинність його спостережень, а особливо — невимушеність нашої розмови. Так могли б спілкуватися люди зі спільними інтересами. Але ми не маємо нічого спільного. Так могло б спілкуватися подружжя — дуже недоречне відкриття у мить, коли я радію, що його Святість може заборонити наш шлюб.
Я швидко змінюю тему, і мої думки повертаються до пошуків Карла.
— Його величність був на тенісному матчі?
— Він вийшов одразу після мене. Його покликала пані Катерина.
— Я піду до нього, а ви...
— Я йду митися.
На щастя, мій кузен не пропонує супроводити мене. Я дивлюсь, як він віддаляється, доки зовсім не зникає з поля зору.
Мати з Карлом можуть бути де завгодно, але її величність завжди надає перевагу своїм апартаментам. Спробую потрапити до схованки.
Відкриваючи потаємні двері, я думаю, чи пам’ятає Анжу, що показав мені спостережний пост. Даремно він це зробив. За дверима — невеличкий прохід, яким треба просуватися тихо. Я обережно повзу вперед. Перш ніж я щось бачу, до мене долинають голоси.
— Зволікання послабить наші позиції. Я не допущу цього. Накажу кардиналу де Бурбон допомогти нам.
Я притискаюсь до однієї з широких щілин, вирізьблених саме для таких цілей. Похмурий, Карл сидить, схрестивши руки на грудях. Мати ходить туди й сюди довкола нього.
— Не можна бути впевненими, що він погодиться,— каже вона.— Кардинал підкоряється Його Святості. Якщо він довідається, що ми не отримали дозвіл, він не захоче накликати на себе гнів Григорія навіть заради задоволення свого короля.
— Тоді я затримаю його у Вінсені і знайду когось іншого для проведення церемонії.
— Ув’язнити дядька нареченого — не найліпший спосіб влаштувати весілля. І хто його замінить? Кардинал Лотаринзький? Навряд.
Отже, чутки виявилися правдою!
— Що ж нам робити? Григорій не кращий за Пія. Він оголошує про свою готовність піти мені назустріч, але це брехня, адже він висуває такі умови, які ми не виконаємо, і йому це відомо. Можете уявити, як мій кузен схиляється переді мною на коліна і приймає католицьку віру? Він не настільки палко бажає одружитися з Марго. Сумніваюсь, що навіть адмірал переконав би його. І що? Дозволити Папі правити Францією?
— Ні. Ви покажете Його Святості, що лише ви правите у своєму королівстві. Ви не замикатимете в чотирьох стінах його кардиналів і не доводитимете ваші права в наступному листі — натомість ви обійдетеся без його дозволу.
— Ви ж щойно сказали, що кардинал де Бурбон не погодиться нам допомогти, якщо дозволу не буде.
— Погодиться, якщо вважатиме, що він ось-ось надійде.
— Але ваші шпигуни повідомляють, що його немає.
— Мої шпигуни кращі за шпигунів його превелебності. Увесь двір це знає. Відтак, якщо ви скажете кардиналу, що посланець із Рима прямує до Парижа, ніхто не спростує ваших слів. Кардинал заспокоїться, і ці огидні чутки розвіються.
Карл задумливо торкається рукою підборіддя. Уявляю, які дикі варіанти він розглядає: обдурити представників Святої Церкви; здійснити шлюбну церемонію, яка без необхідного дозволу стане порушенням канонічних законів...
— Так! — Карл підстрибує.— Я зроблю це. Хіба я не давав обіцянку Жанні Д’Альбре? Хіба я не сказав їй: якщо Папа поводитиметься недоречно, я візьму Марго за руку й сам обвінчаю з Генріхом?
— Ви обіцяли,— мати киває, її щоки заливає рум’янець задоволення.— А я обіцяла вам, що не дозволю Його Святості стати на заваді вашим планам. Я звелю губернатору Ліону затримувати всіх посланців із Рима, доки шлюб вашої сестри не буде освячено.
Карл сміється.
— Зробіть це! Зчиниться неабиякий скандал, якщо офіційна відмова надійде, коли наша сестра стоятиме перед вівтарем або коли вона з моїм кузеном перейдуть до консумації шлюбу.
— Треба поспішати — ми маємо поширити звістку, що дозвіл уже везуть, доки Гіз, Філіп Іспанський або, борони Боже, ваша сестра не дізналися правду.
Надто пізно, мати. Я знаю правду. Вона стане мені в пригоді. Я сповзаю на підлогу. Схованка така тісна, що я впираюсь колінами в груди. Я завмираю в цій позі. Я не плачу. Мене охоплює такий жах, що сліз немає.
Що я можу зробити? Викрити Карла публічно? І що далі? Брехун не зізнається у своїх гріхах лише тому, що його звинуватили. З іншого боку, кидати виклик Карлу небезпечно. Він дуже ніжно ставиться до мене. Я не зруйную його почуття безглуздими проханнями. Я бачила його обличчя й чула його розгніваний голос, коли він засуджував упертість Папи. Цього достатньо, аби розуміти, що його рішення щодо мого весілля незмінне. Насправді я впевнена, що він радше підтримав би протестантський ритуал, ніж відмовився від свого задуму. Я здригаюсь. Якщо мене примушують вийти заміж, я щонайменше маю право на католицьку церемонію. Будь-які інші варіанти — єресь. Відтак, я не викриватиму брехню Карла й продовжу підготовку до весілля, удаючи, ніби вірю в неіснуючий дозвіл.
Я заплющую очі, поринаючи в порожнечу, де немає жодних думок. Потім у моїй голові лунає голос Генріха. Він розповідає мені про битву. Я дражню його, тому що він захопив місто з другої спроби, а він наполягає, що це не ганьба, і пояснює, як перша поразка може допомогти воєначальнику здобути перемогу під час другого штурму. Якась невиразна думка починає набувати форми. Є інша причина провести моє жахливе весілля за католицьким обрядом. Шлюб, який освятили, а згодом визнали незаконним через неприпустимість союзу між близькими родичами, можна розірвати. Якою б слабкою не була ця надія, я чіпляюсь за неї.